Богдан сидів за своїм робочим столом, нетерпляче постукуючи пальцями по дерев’яній поверхні. За кілька хвилин у двері кабінету постукали.
— Так, заходьте, — озвався він.
У дверях з’явилася Лідія Степанівна, статечна жінка років п’ятдесяти, з доброзичливим, але суворим обличчям. Її робочий халат був акуратно випрасуваний, а в руках вона тримала тацю з чашками.
— Добрий день, Богдане Павловичу. Викликали? — сказала вона, заходячи й ставлячи тацю на стіл.
— Так, Лідіє Степанівно. Хотів би поговорити з вами, але спершу — чай. Давайте посидимо спокійно, по-людськи, — він усміхнувся, намагаючись створити дружню атмосферу.
— Чай? Від начальника? Це щось новеньке, — жартома зауважила вона, вмощуючись у кріслі. — Зазвичай у вас усе тільки по справі.
— Сьогодні якраз по справі. І, можливо, вона важливіша за звичні, — серйозно відповів Богдан, поставивши перед нею чашку. — Розкажіть, як у нас Оксана? Яка вона в колективі?
Лідія Степанівна насупилася, ніби вирішуючи, чи варто ділитися тим, що вона знала.
Зробивши ковток чаю, вона нарешті заговорила:
— Дівчина вона працьовита, нічого не скажеш. Але життя в неї не мед, Богдане Павловичу. Та ще й наші красуні з відділу сиплють солі на рану.
Богдан подався вперед.
— Що ви маєте на увазі? Поясніть докладніше.
— Та що тут пояснювати? — зітхнула вона. — У нас тут заведено бути при параді: дорогий одяг, манікюри, косметика. А Оксана? Вона й без цього вродлива, від природи, але видно, що живе скромно. Оце їх і злить. Із заздрощів, не інакше. От і дражнять її, королевою нетрів називають. Або ще якось гірше.
Богдан насупився. Він намагався підтримувати в компанії атмосферу поваги, але те, що він почув, змусило його замислитися. Люди з вищою освітою — і така поведінка. Йому здавалося, що в їхньому офісі подібного бути не може.
— Як давно це триває? — запитав він.
— Від самого початку, як вона влаштувалася. Я їй казала, щоб не зважала. А вона, бідолашна, все близько до серця бере. Удома в неї й так несолодко. Мати хвора, інвалідність ніяк не можуть оформити, а ліки дорогі. Працювати їй доводиться за двох, щоб хоч якось зводити кінці з кінцями. А наші хихочуть і лихословлять.
Богдан відчув, як усередині закипає роздратування. Ці жарти здавалися йому дріб’язковими й негідними. А те, що така дівчина, як Оксана, перебувала під постійним тиском, викликало в нього справжнє обурення.
— А Оксана що? — запитав він. — Як вона дає собі раду?
— Та мовчить, що їй іще робити. Працює, намагається не показувати виду. Але он, ви самі бачили, не витримала. Заплакала, а потім знову до роботи.
Богдан замислився, потираючи підборіддя. Йому подобалася стійкість Оксани, але те, що їй доводилося боротися зі стількома труднощами в такому молодому віці, викликало в нього повагу, змішану з жалем.
— Ніколи б не подумав, що в нашому колективі таке можливе, — промовив він нарешті. — Треба щось робити.
Лідія Степанівна кивнула.
— Знаю я вас, Богдане Павловичу. Якщо вже взялися за справу, то не відступите. Дівчині допомога не завадила б, тільки робіть це обережно. Горда вона, допомоги може не прийняти.
Богдан замислився. Він відчував, що не може лишитися осторонь. Йому хотілося не лише допомогти Оксані, а й розібратися, чому в його компанії взагалі допускається таке ставлення до людей.
— Дякую, Лідіє Степанівно. Ви мені дуже допомогли. А тепер повертайтеся до своїх справ, а я… Я щось придумаю, — промовив він, проводжаючи її до дверей…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
