Коли двері за нею зачинилися, Богдан знову опустився в крісло, сперся ліктями на стіл і склав пальці в замок. Він знав, що це лише початок, але вже був сповнений рішучості щось змінити.
Слова Лідії Степанівни не виходили в нього з голови. «Королева нетрів» та інші образи відлунювали в його думках. Він ніколи б не подумав, що таке можливе в його компанії.
Колектив, який він вважав згуртованим та інтелігентним, виявився не таким уже й ідеальним. Він дивився у вікно на метушливу вулицю за склом. Люди на тротуарах здавалися йому зараз маленькими постатями, кожна з яких несе свою ношу.
«А втім, усі ми стикаємося з труднощами», — міркував Богдан. Але чому одні допомагають, а інші ускладнюють життя? Богдан знав, що Оксана не стане скаржитися. Вона з тих, хто воліє мовчки переживати свої біди.
Її поведінка свідчила про те, що вона горда й самостійна. Однак цей випадок не можна було залишити без уваги. Дівчина, яка й без того несе на своїх плечах важкий тягар, не повинна страждати через чиюсь злість чи заздрість.
«Але як він міг це допустити?» — запитував себе Богдан. Як у колективі, де працюють освічені люди, можливі такі речі? Чому ніхто не втручається? Це було не просто розчарування. Він відчував, що в цьому криється велика проблема.
Можливо, люди звикли ігнорувати такі моменти, заплющувати очі на несправедливість, щоб не вступати в конфлікти. Богдан підвівся, пройшовся кабінетом, потім знову сів. Він зрозумів: йому доведеться втрутитися.
Неважливо, як це сприймуть інші, важливо лише те, що бездіяльність — це, по суті, підтримка несправедливості. Він не міг дозволити собі залишатися байдужим. «Але як це зробити?» — міркував він.
Якщо він почне захищати Оксану відкрито, це може збентежити її або навіть зробити ще вразливішою. А якщо залишатися в тіні, то проблема може так і не розв’язатися. Йому потрібно було знайти слушний спосіб, щоб не лише допомогти дівчині, а й дати зрозуміти колективу, що така поведінка неприпустима.
Його думки поверталися до слів Лідії Степанівни про те, що Оксана горда й може не прийняти допомогу. Це ускладнювало завдання, але не робило його нездійсненним. Втрутитися треба було так, щоб Оксана відчула підтримку, а не докір.
Богдан знову подивився у вікно. Його рішення було ухвалене: він не сидітиме склавши руки. Нехай це буде непросто, нехай знадобиться час, але він боротиметься з цією несправедливістю.
«Якщо я не почну діяти, то хто?» — подумав він, відчуваючи, як усередині спалахує тверда рішучість. Він повернувся до столу, відкрив ноутбук і накидав кілька нотаток, щоб виробити план. Для початку треба було з’ясувати, як можна допомогти Оксані.
Потім — розібратися з тими, хто й чому дозволяє собі такі насмішки. А головне, треба було змінити саму атмосферу в колективі, щоб подібне більше не повторювалося. Богдан знав, що спротив буде.
Можливо, хтось вважатиме його дії зайвими або звинуватить у тому, що він лізе не у свої справи. Але він був готовий. Це була не просто справа компанії, це була справа совісті…👉Продовження, натисніть на кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
