Він підштовхнув її назовні й зачинив двері.
Марта побігла.
Мокра від роси трава шмагала по щиколотках, якісь мотузки чіплялися за ноги, кілки для помідорів вискакували з темряви раптово, мов пастки. Вона спотикалася, втримувалася, знову бігла, не розбираючи дороги. У ніс бив запах кропу, землі, нагрітих за день дощок теплиці. За спиною грюкнули вхідні двері, одразу слідом пролунав чужий окрик. Потім ще один. Чоловічі голоси, владні й злі, розірвали нічну тишу.
Вона не озирнулася.
Біля паркану Марта ледве знайшла клямку. Пальці не слухалися, ковзали по металу. Нарешті хвіртка піддалася, розчинилася назовні, і вона вилетіла на вузьку польову дорогу. По обидва боки стояли поля з важкими темними головами соняхів. Здавалося, вони всі схиляються до землі, ніби теж ховаються від того, що відбувається за її спиною.
Машина стояла без світла, майже злившись із темрявою. Старий темний позашляховик на узбіччі міг би видатися покинутим, якби поруч не курив невисокий кремезний чоловік у кепці. Обличчя в нього було найзвичайніше — таке забуваєш за хвилину, але в рухах читалася настороженість.
— Марта Левченко? — спитав він, не виймаючи сигарети з рота.
Вона кивнула.
— У машину. Жвавіше.
Марта грюкнула дверцятами, не встигнувши пристебнутися, а машина вже рушила. Водій вів без фар, ніби знав кожен горб, кожну яму й кожен вигин польової дороги. Шлях петляв між пагорбами, оминав село стороною. Лише коли вони вибралися далі, Марта дозволила собі озирнутися.
Будинок, з якого вона втекла, світився вікнами. Світло спалахувало по поверхах, ніби хтось ходив із кімнати в кімнату й зривав із темряви покров. Біля воріт стояли машини. Фари різали сад на холодні білі смуги.
— Не дивися, — сказав водій. — Нічого нового там не побачиш, тільки душу собі вимотаєш.
— Хто вони? — спитала Марта. Горло боліло, ніби вона кричала, хоча майже весь час мовчала.
— Люди, з якими краще не зустрічатися.
— Це я й без вас зрозуміла. — Страх раптом обпікся об злість, і голос у неї став різкішим. — Я щойно втекла з власного весільного дому. Мені бодай можна знати, від кого?
Чоловік помовчав. Потім усе ж увімкнув фари: попереду з’явилася асфальтована дорога, і далі їхати навпомацки було небезпечно.
— Мені велено довезти тебе живою й цілою, — промовив він. — Решти я не пояснюю. Чим менше знаєш зараз, тим довше проживеш. Так Мирон Павлович сказав, і я з ним згоден.
Марта вчепилася в сумку обома руками. Готівка, документи, чужа куртка, брудні від роси кросівки — усе це здавалося лихим сном, із якого ніяк не вдавалося прокинутися. Ще ввечері вона танцювала з Богданом під вигуки гостей, сміялася, приймала букети, поправляла фату й думала, що щастя може бути гучним, світлим, майже непристойно щедрим. Тепер вона сиділа поруч із незнайомцем і не знала, чи живий її чоловік…
