Вимерле село зустріло їх тишею. Кілька хат стояли із забитими вікнами, в деяких дахи провалилися всередину, в палісадниках ріс бур’ян вищий за паркан. Лише в одному будинку горіло слабке жовте світло, пробиваючись крізь вицвілі фіранки. Водій заглушив мотор.
— Там Галина Петрівна, — сказав він, кивнувши на двері. — Вона тебе чекає. Я побуду надворі.
Жінка відчинила майже відразу, ніби весь цей час стояла за дверима. Огрядна, ширококоста, у темній хустці, із сильними руками й обличчям, порізаним дрібними зморшками, вона подивилася на Марту так уважно, що тій стало ніяково за розпатлане волосся, розмазану туш і тремтячі губи.
— Заходь, дитино, — сказала жінка. — На тобі живого місця від страху нема. Чайник уже кипить.
У хаті пахло піччю, сушеними травами й старим деревом. На столі стояла чашка з міцним гарячим чаєм, поруч — тарілка з ватрушками. У кутку, перед темною іконою, жеврів маленький вогник.
— Я не зможу їсти, — Марта сіла на ослінчик і тільки тоді зрозуміла, що ноги майже не тримають її.
— Зможеш. Сила тобі знадобиться, а сила на порожньому місці не береться.
Вона взяла ватрушку, відкусила маленький шматочок і відразу заплакала. Сльози пішли самі, спершу без схлипів, а потім прорвалися важким, нерівним диханням. Марта закрила обличчя долонями, розмазуючи залишки весільного макіяжу, і відчула, як Галина Петрівна сідає поруч, обережно гладить її між лопатками.
— Плач, — сказала та. — Не тримай у собі. Буває, сльози роблять за людину те, на що в неї самої сил уже нема.
— Я нічого не розумію, — видушила Марта. — Він вигнав мене з дому. Сказав тікати. Там Богдан… Я навіть не знаю, де Богдан.
— Мирон Павлович не вигнав тебе, — м’яко, але твердо відповіла жінка. — Він витяг тебе звідти, поки ще міг. Більше мені не належить знати, а тобі поки не належить питати. Переночуєш тут. Вранці тебе перевезуть далі.
— Куди?
— У тихіше місце.
Цієї ночі Марта майже не спала. Вона лежала за ситцевою фіранкою на вузькому ліжку, слухала ходики на стіні, рідкісний скрип підлоги, шарудіння миші десь під долівкою. Перед очима весь час поставало обличчя Богдана: як він сміявся, коли гості вимагали поцілунку, як нахилявся до неї й шепотів: «Тепер ти моя дружина», як дбайливо тримав за руку, ніби боявся сполохати. Потім на його місце приходило обличчя Мирона Павловича — бліде, напружене, з очима людини, яка встигла попрощатися з чимось важливим.
Під ранок Марта задрімала, але сон був каламутний, тривожний. Прокинулася вона від дотику Галини Петрівни до плеча.
— Підводься, дитино. Час. Чим раніше поїдеш, тим краще…
