Новий прихисток виявився мисливською заїмкою в лісі. Зрубний будинок стояв на галявині, оточеній високими соснами; біля ґанку — криниця з посірілим зрубом, біля стіни — акуратно складена дровітня. Сюди дісталися окружною дорогою, кілька разів петляючи польовими шляхами, ніби водій хотів заплутати невидиму погоню.
Галина Петрівна з’явилася там теж, наче була частиною заздалегідь продуманого ланцюга. На кухні вона розлила по тарілках гарячі щі з чавунця і, не питаючи, поставила перед Мартою хліб.
— Якщо хтось випадково спитає, хто ти така, — сказала вона, — відповідай: племінниця з далекого міста. Приїхала до тітки на свіже повітря, відпочити від метушні. Запам’ятала?
— Запам’ятала.
Тарас Гнатович сидів біля вікна з кухлем чаю. Він довго мовчав, але Марта відчувала, що мовчить він не від байдужості, а тому, що добирає слова.
— Люди, які зараз довкола тебе, не випадкові, — нарешті сказав він. — Мирон Павлович колись багатьом допоміг. Одному роботу знайшов, другому ліки дістав, третьому борги закрив, коли той уже не знав, куди подітися. Ми просто повертаємо те, що винні.
— Чому він узагалі вирішив мене рятувати? — Марта дивилася на пару над тарілкою й не могла підняти ложку. — Я ж з’явилася в його родині зовсім недавно. Невістка, та й годі.
Тарас Гнатович глянув на неї поверх кухля. Втомлений погляд, без жалю, але з якоюсь тихою прямотою.
— Він сказав: ти перше світле, що сталося з його сином за довгі роки. І сам він тебе прийняв. Не як гостю в домі, а як свою.
Марта опустила очі. Від цих слів стало боляче, майже нестерпно. Вона виросла там, де любов була чимось на кшталт чутки: про неї говорили, її обіцяли, іноді зображали під час перевірок, але ніколи не давали просто так. Потім була прийомна сім’я — з чистою постіллю, гарячою їжею, шкільною формою й чемною, холодною дистанцією. Там про неї дбали, але в цій турботі не було тепла, лише обов’язок. І ось тепер людина, яку вона знала менше року, ризикувала всім заради неї.
На другий день пролунав дзвінок. Тарас Гнатович витяг із кишені старий кнопковий телефон. Поки слухав, обличчя його темнішало, ніби світло поступово йшло з нього.
— Коли? — спитав він глухо. — Куди? Зрозумів. Не зникай.
Він сховав телефон і якийсь час сидів нерухомо.
Марта схопилася так різко, що ослінчик ударився об підлогу.
— Що? Що сталося? Кажіть.
— Мирона Павловича забрали, — сказав він. — Дім перевернули догори дриґом. Його вивезли. Поки що живого.
— Поки що?
— Він їм потрібен не мертвим.
Кімната попливла в Марти перед очима. Вона вхопилася за край столу. Людина, яка виштовхнула її в ніч, залишилася там замість неї. Тепер він був у тих, від кого рятував її, і ця думка тиснула сильніше за страх…
