— Ключі від квартири. І від машини.
Вона вийняла зв’язку із сумки. На кільці теліпався маленький дерев’яний янголятко, якого вона купила на ярмарку в перший місяць їхнього шлюбу. Карім тоді сміявся, казав, що такі речі приносять затишок. Тепер він зняв ключі, а брелок кинув їй назад.
— Сувеніри можеш залишити собі.
Марія впіймала янголятко в долоню. Гострий край крила вп’явся в шкіру.
Двері за нею зачинилися тихо. Не грюкнули. І від цього стало ще страшніше.
У ліфті вона дивилася на своє відображення в дзеркальній стіні. Бліда, розпатлана, з червоними очима. Жінка, яку щойно виставили з дому. Чемодан стояв поруч, його коліщатко було вивернуте набік і неприємно скрипіло, коли ліфт смикався між поверхами.
На вулиці мрячив дрібний дощ. Пізній вечір пах мокрим асфальтом, бензином і чужими вікнами. Марія дістала телефон. Екран був тріснутий з краю — вона навіть не пам’ятала, коли це сталося. Контакти розпливалися перед очима.
Вона могла зателефонувати Ользі. Але Ольга жила з двома дітьми в однокімнатній квартирі й місяць тому сама просила в неї в борг. Могла зателефонувати тітці Наталі, але та відразу сказала б: “Я ж попереджала, чужа сім’я — темний ліс”. Могла викликати таксі до готелю, але після переказів на картці залишалося зовсім небагато.
І тоді вона набрала номер, який за останні тижні вивчила напам’ять.
— Маріє Сергіївно? — відповів жіночий утомлений голос. — Це ви?
— Анно Вікторівно… пробачте, що пізно. Я… мені треба поговорити.
На тому кінці помовчали. Потім завідувачка дитячого будинку спитала:
— Щось із переказом?
— Ні. Тобто так. Чоловік дізнався.
— Розумію.
Марія стояла під козирком під’їзду, притискаючи телефон до вуха так міцно, що заболіло плече.
— Мені нікуди йти до ранку.
Анна Вікторівна не стала ставити зайвих запитань.
— Приїжджайте. Чергова впустить. Кімната для волонтерів вільна. Адресу пам’ятаєте?
— Пам’ятаю.
Таксі їхало майже сорок хвилин. Водій виявився мовчазним літнім чоловіком. Він лише раз глянув на неї в дзеркало, коли вона схлипнула, і відразу приглушив радіо. За вікном пропливали нічні вітрини, зупинки, рідкі перехожі під парасольками. Місто не помічало її біди. Воно жило далі: хтось купував хліб, хтось курив біля під’їзду, хтось сміявся на парковці.
Дитячий будинок стояв за високим парканом у тихому районі, де ввечері було особливо порожньо. Чергова жінка у в’язаній кофті відчинила хвіртку, сонно подивилася на чемодан, але нічого не спитала. Провела Марію коридором із вицвілими стендами, дитячими малюнками і запахом каші, хлорки та старого лінолеуму.
Кімната для волонтерів була маленька: залізне ліжко, шафа, стіл, чайник, дві кружки. На підвіконні стояв горщик із засохлою геранню.
Марія сіла на край ліжка і тільки тоді розплакалася. Не красиво, не тихо, а так, що згиналася навпіл, затуляла рота долонею і все одно не могла зупинитися. Їй здавалося, що разом зі слізьми з неї виходить усе: роки терпіння, надія, страх, любов до людини, яка зараз, можливо, спокійно наливає собі воду в їхній кухні.
Вранці її розбудив дитячий сміх за стіною. Спершу вона не зрозуміла, де перебуває. Потім побачила чемодан біля дверей, пальто на стільці й згадала.
Анна Вікторівна прийшла о пів на восьму. Невисока, з коротким сивим волоссям і швидкими уважними очима. У руках вона тримала чашку чаю й пакет із булочками.
— Їжте, — сказала вона.
Марія похитала головою.
— Не можу.
— Треба.
Вона поставила чай на стіл і сіла поруч. Деякий час вони мовчали. За дверима хтось біг коридором, вихователька суворо сказала: “Не бігаємо”, потім знову залунали кроки.
— Він вигнав мене, — нарешті промовила Марія.
— Через перекази?
