— Так.
— Ви йому розповіли про Артема?
Марія стиснула пальці.
— Ні.
Анна Вікторівна уважно подивилася на неї.
— Чому?
— Бо я не впевнена. Бо це… надто страшно. Бо якщо я помилилася, я зруйную все остаточно. А якщо не помилилася…
Вона не договорила.
Анна Вікторівна підвелася, підійшла до шафи й дістала тонку теку із зав’язками.
— Я не маю права давати вам документи дитини. Ви це знаєте.
— Знаю.
— Але ви й не просили. Ви просто допомагали оплатити обстеження, ліки, заняття. І питали лише про його самопочуття.
Марія кивнула.
— Я побачила його у звіті фонду. Випадково. У нього обличчя…
— Схоже?
Марія заплющила очі.
Перед нею знову постала фотографія: хлопчик років восьми, худий, темноволосий, із серйозним поглядом. На знімку він стояв біля вікна ігрової кімнати, тримаючи в руках конструктор. Над правою бровою — маленька темна родимка. Така сама, як у Каріма. Та сама форма очей. Той самий упертий вигин губ, коли він стримує сльози.
Спершу Марія подумала, що це збіг. Але потім згадала старий знімок, знайдений у Карімовому щоденнику: молода жінка з дитиною на руках. Знімок був потертий, кутик надірваний. На звороті нерівним почерком було написано: “Не забувай нас. А.” Карім тоді різко вихопив фотографію в неї з рук і сказав, що це помилка, чужа річ, яка потрапила до нього випадково.
За тиждень вона вперше переказала гроші до фонду.
— Ви сказали, що хлопчика звати Артем, — прошепотіла Марія. — І що мати померла п’ять років тому.
— Так.
— А батька в документах немає?
Анна Вікторівна повільно опустила погляд на теку.
— У графі прочерк.
— Але там є старі медичні записи?
— Є. І є прізвище матері. Анна Кравець.
Марія відчула, як холод пробіг спиною. На старій фотографії на звороті була літера “А”.
— Він ніколи не говорив мені про неї.
— Може, боявся. Може, не знав про дитину. Може, знав і втік. Я не можу судити.
Марія різко встала й підійшла до вікна. На подвір’ї діти йшли парами до маленького майданчика. Один хлопчик відокремився від гурту, зупинився біля гойдалок і почав зав’язувати шнурок. Темне волосся спадало йому на лоба. Він підвів голову, ніби відчув погляд, і подивився просто на вікно.
Марія відступила.
— Це він?
— Так.
Серце в неї болісно стиснулося.
Артем був менший, ніж здавався на фотографії. Тонка шия, куртка завелика, рукави майже закривали долоні. Він не всміхався. Інші діти штовхалися, сперечалися, тягнули виховательку за рукав, а він стояв трохи осторонь і спостерігав. У його нерухомості було щось доросле, надто важке для восьмирічної дитини.
— Він хороший хлопчик, — тихо сказала Анна Вікторівна. — Розумний. Замкнений. Дуже боїться, що його знову покинуть.
Марія відвернулася від вікна.
— Знову?
Завідувачка втомлено провела долонею по обличчю.
— Його мати хворіла. Довго. Перед смертю вона намагалася знайти якогось чоловіка. Писала листи, телефонувала. Потім її сусідка принесла нам пакет із речами дитини й сказала, що мати просила зберегти одну фотографію. Але фотографії в пакеті не виявилося. Лише порожній конверт.
Марія повільно сіла на стілець.
— Конверт?
— Старий, коричневий. Без адреси. З відбитком від знімка всередині.
Вона згадала щоденник. Той самий знімок. Отже, фотографія все-таки дійшла до Каріма. Або хтось приніс її йому.
— Анно Вікторівно, — Марія підвела очі, — можна я сьогодні побуду тут? Допоможу на кухні, з дітьми, з чим завгодно.
— Можна. Але від себе не втечете.
— Я знаю.
Вона зателефонувала Ользі лише ближче до обіду. Подруга приїхала за годину, з пакетом речей і обличчям людини, яка вже готова сваритися за неї з усім світом. Побачивши Марію, Ольга міцно обійняла її в коридорі, не звертаючи уваги на дітей, що проходили повз.
— Я його вб’ю, — сказала вона їй у волосся.
— Не треба.
— Тоді покалічу.
Марія вперше за добу майже всміхнулася.
Ольга привезла теплу кофту, зарядку, трохи готівки й контейнер із сирниками.
— Ти поїдеш до мене, — сказала вона. — Диван маленький, діти галасливі, але зате ніхто не виставить тебе вночі.
— Я не можу поки що.
— Чому?
