Марія подивилася в бік ігрової кімнати, де Артем сидів за столом і збирав із деталей маленький будинок.
Ольга простежила за її поглядом.
— Це він?
Марія кивнула.
Подруга довго мовчала. Потім тихо спитала:
— Ти впевнена?
— Ні.
— Але відчуваєш?
— Так.
Ольга сіла поруч на лаву.
— Машо, відчуття — це не докази.
— Я знаю.
— Тоді потрібні докази. І не тобі одній із цим розбиратися. Він мільйонер, у нього юристи, охорона, зв’язки. А в тебе чемодан і моя кофта.
Марія потерла скроні.
— Я не хочу війни.
— А вона вже почалася. Не тобою.
Тим часом Карім не дзвонив. Ні ввечері, ні наступного дня. Лише надіслав коротке повідомлення: “Картку заблоковано. Можеш забрати особисті речі в п’ятницю з 12 до 13. Ліда буде вдома”.
Марія читала ці рядки кілька разів. Вони були рівні, ділові, як лист від банку. Жодного запитання. Жодного “де ти”. Жодного сліду людини, з якою вона засинала три роки поруч.
У п’ятницю вона приїхала до квартири з Ольгою. Ліда відчинила двері відразу, ніби чекала на порозі. Очі в неї були червоні.
— Він поїхав в офіс, — прошепотіла вона. — Сказав, щоб я простежила.
— За мною? — Марія гірко всміхнулася.
— Не гнівайтеся. Він сам не свій.
Квартира зустріла її холодом. На кухні не було ні чашки в мийці, ні хлібних крихт на столі. Усе блищало безжиттєво. У спальні її половина шафи була вже звільнена. Речі лежали в пакетах, акуратно складені чужими руками.
Марія ходила кімнатами, збираючи книжки, документи, старі фотографії. У ванній побачила свою зубну щітку в склянці поруч із його щіткою — і раптом затримала подих. Така дрібниця, а серце стиснулося від болю.
Ольга складала речі мовчки, лише іноді питала: “Це брати?” або “Це твоє?”
У кабінеті Каріма Марія зупинилася біля письмового столу. Туди він майже ніколи її не пускав. Тепер двері були прочинені. На столі лежали папери, закритий ноутбук, срібна ручка. І той самий шкіряний щоденник.
Марія знала, що не повинна. Але ноги самі занесли її до кабінету.
— Машо, — тихо сказала Ольга з коридору, — що ти робиш?
— Хвилину.
Вона відкрила щоденник тремтячими пальцями. Між сторінками фотографії вже не було. Лише на аркуші лишився світлий прямокутний слід, ніби папір навколо встиг потемніти. На тій самій сторінці — запис Каріма п’ятирічної давнини: “Кравець. 18:30. Не зустрічатися без Д.” Нижче, іншим почерком, майже непомітно: “Вона не повинна дійти до нього”.
Марія насупилася. Інший почерк був жіночий. Вона бачила такі похилі літери на вітальних листівках, які надсилала мати Каріма, Сабіна.
— Олю, йди сюди.
Ольга зазирнула через плече.
— Це що?
