— Не знаю.
Марія швидко сфотографувала сторінку. Потім перегорнула далі. У кишеньці обкладинки щось зашурхотіло. Вона дістала складений учетверо аркуш — стару квитанцію з приватної клініки. П’ять років тому. Оплата аналізу. Прізвище платника: Дорош В. Призначення: генетичне дослідження.
— Дорош? — прошепотіла Ольга. — Це хто?
Марія знала. Віктор Дорош був особистим помічником Каріма ще до їхнього шлюбу. Мовчазний чоловік у дорогому костюмі, який завжди з’являвся поруч, коли треба було розв’язати неприємне питання: звільнити працівника, відсунути партнера, поговорити з журналістом, домовитися з орендодавцем. Карім довіряв йому як братові.
— Беремо? — спитала Ольга.
Марія завмерла.
Це була не її річ. Але якщо вона залишить квитанцію, її можуть знищити.
— Сфотографуй, — сказала вона. — Аркуш покладемо назад.
Ольга зробила кілька знімків. Марія обережно повернула квитанцію на місце й закрила щоденник.
У цю мить за спиною пролунав голос:
— Вам у кабінеті робити нічого.
Ліда стояла у дверях, бліда.
Марія відчула, як кров кинулася в обличчя.
— Пробач. Я шукала свою теку.
Домробітниця подивилася на щоденник, потім на Марію. Довго. Надто довго.
— Вашу теку він прибрав у комору, — сказала вона нарешті. — Я принесу.
Коли Ліда пішла, Ольга прошепотіла:
— Вона все зрозуміла.
— Так.
— Думаєш, здасть?
Марія подивилася на зачинені двері.
— Не знаю.
За годину вони поїхали. У машині Ольга відразу відкрила фотографії на телефоні, збільшила запис.
— “Вона не повинна дійти до нього”. Це про Анну Кравець?
— Схоже.
— Тоді Карім міг не знати.
Марія мовчала. Ця думка була водночас полегшенням і новим болем. Якщо він не знав, його жорстокість тієї ночі не зникала. Але з’являлася інша правда: можливо, хлопчика покинув не він. Можливо, хтось зробив це за нього.
Увечері Марія повернулася до дитячого будинку. Артем сидів в ігровій сам. Перед ним лежав недобудований будинок із конструктора, але він не будував. Просто тримав деталь у пальцях.
— Можна? — спитала Марія, зупинившись біля дверей.
Він знизав плечима.
Вона сіла навпроти.
— Гарний будинок виходить.
— Дах поганий, — сказав він, не дивлячись на неї. — Падає.
— Може, потрібна інша опора?
Він підвів очі. Погляд був насторожений.
— Ви нова вихователька?
— Ні. Я Марія. Іноді допомагаю тут.
— Усі допомагають іноді.
Вона не знайшлася, що відповісти.
Артем поставив деталь на місце, дах знову перекосився. Він стиснув губи. Саме так стискав губи Карім, коли в нього щось не виходило і він не хотів показувати роздратування.
— У мене теж не завжди виходить, — сказала Марія.
— У дорослих усе виходить.
— Ні. Просто дорослі вдають.
Він подивився на неї уважніше.
— А у вас що не вийшло?
