Марія відчула, як защипало очі.
— Сім’я.
Хлопчик опустив голову.
— У мене теж.
Вони мовчки поправили дах разом. Його пальці були холодні, з обгризеними нігтями. Коли будинок нарешті встояв, Артем уперше ледь помітно всміхнувся.
— Бачите? — сказав він. — Треба було знизу міцніше зробити.
— Так, — відповіла Марія. — Знизу завжди важливіше.
У понеділок вранці їй зателефонував незнайомий номер.
— Маріє Сергіївно? Це Ліда.
Марія випросталася на ліжку.
— Щось сталося?
— Я не можу довго говорити. Він шукає щоденник. Дуже злий. Питав, чи ви чіпали.
— Що ти сказала?
— Що ні.
Марія заплющила очі.
— Дякую.
— Там є ще дещо, — Ліда знизила голос. — Я давно хотіла сказати, але боялася. П’ять років тому я вже працювала в Сабіни Романівни, у його матері. До неї приходила жінка. Худенька, хвора. З хлопчиком. Вона плакала. Казала, що їй треба побачити Каріма. Сабіна Романівна вигнала її через чорний хід.
Марія сіла.
— Ти бачила хлопчика?
— Бачила. Маленький був, років три. Темненький. Він тримав червону машинку.
У Марії перехопило подих. У пакеті речей Артема, який одного разу показувала Анна Вікторівна, була стара червона машинка з облупленою фарбою. Він нікому її не давав.
— Лідо, ти можеш це підтвердити?
— Я… не знаю.
— Розумію. Це небезпечно.
— Не тільки це. Того дня Віктор Дорош забрав у жінки конверт. А потім Сабіна Романівна сказала мені забути все, якщо хочу працювати. Я мовчала. Пробачте.
У голосі жінки здригнулися сльози.
Марія стиснула телефон.
— Ти не винна.
— Винна. Я бачила дитину.
Зв’язок обірвався.
Марія довго сиділа нерухомо. За вікном світало. У коридорі бряжчали тарілки, діти збиралися на сніданок. Її життя, розсипане на шматки, раптом почало складатися в страшний візерунок.
Сабіна. Віктор. Конверт. Аналіз. Жінка, яка не повинна була “дійти до нього”.
Залишалося головне запитання: чи знав Карім?
Відповідь прийшла швидше, ніж вона очікувала.
Увечері до дитячого будинку приїхала чорна машина. Марія побачила її з вікна кабінету Анни Вікторівни й одразу впізнала. З машини вийшов Віктор Дорош. Високий, гладко виголений, у темному пальті. Він оглянув подвір’я так, ніби купував будівлю і прикидав, скільки коштує земля.
— До вас?
