— Вам хоча б квартира дісталася.
Світлана відразу змінилася на обличчі.
— Не з неба вона нам упала, сину. Ми з батьком за неї здоров’ям заплатили.
Данило відразу пошкодував про сказане.
— Мамо, я не так висловився. Я знаю, що ви її заслужили. Просто зараз усе інакше. Хочеш жити окремо — йди в банк і підпиши собі борг майже на все життя.
Він уже намагався це зробити. Збирав документи, ходив на консультації, усе вираховував до останньої копійки. У банку йому ввічливо відмовили: дохід не відповідав умовам. Після цього Світлана засмутилася ще сильніше, хоча намагалася робити вигляд, що бачить у відмові навіть щось добре.
— Може, й правильно, що не дали, — казала вона. — Зараз молоді самі себе в таку залежність заганяють, що потім білого світу не бачать. У нас квартира велика. У тебе окрема кімната. Живи спокійно, не рвися.
На словах усе виглядало розумно. Але Данило надто добре розумів: йому хочеться не просто окремого кутка за батьківською стіною. Він хотів свого життя, без постійного відчуття, що дорослий чоловік усе ще залишається в становищі хлопчиська. На теперішній роботі перспективи були туманні. Він брав підробітки, лагодив техніку знайомим, інколи сидів над чужими замовленнями вечорами, але все це не давало тієї впевненості, з якою можна було будувати майбутнє.
Та й молодість брала своє. Хотілося запросити дівчину в хороше кафе й не рахувати подумки кожну позицію в меню. Хотілося купити собі щось просто тому, що сподобалося. Хотілося ввечері вибратися кудись без тривожної думки про те, скільки днів лишилося до зарплати.
Одного разу в магазині він несподівано зіткнувся зі старим шкільним приятелем.
— Кириле?
