Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

На ювілеї компанії Антон танцював із колегою на очах у дружини, сподіваючись, що вона промовчить, як і раніше

Частина 2 з 35

Він пішов, не попрощавшись. Валентина ще кілька митей сиділа нерухомо, прислухаючись до його кроків у вистеленому килимом коридорі. Потім на столі завібрував телефон. Їй написав Ігор Дубровський, адвокат, який знав її родину ще з тих часів, коли вона була дитиною: «Усе готово. Оригінали документів лишаються в мене».

Валентина двічі прочитала повідомлення й заблокувала екран. Іншого дня така звістка принесла б їй полегшення. Тепер вона відчула лише глибокий сум. Уже кілька тижнів вона переконувала себе, що шлюб іще можна врятувати. Знаходила пояснення тому, що Антона не бувало вдома, що він відповідав їй різко й сердито, а його сорочки іноді наскрізь просочувалися запахом незнайомих парфумів. Вона навіть звикла до того, що за вечерею він із нею не розмовляв. Але всі ці пояснення нічого не змінювали ні в тому, що вона виявила, ні в тому, як він тепер поводився з нею при інших людях.

У головному вестибюлі Валентина побачила свекруху. Довкола Лариси Костюк стояли три жінки в дизайнерських костюмах. Сама Лариса була в чорній сукні із золотою вишивкою та в кольє зі смарагдами, наче навмисне створеному, щоб усі дивилися тільки на нього. Невістку вона оглянула з такою неприязню, що та здавалася награною.

— То ти все-таки прийшла? — сказала Лариса досить голосно, щоб почули всі три супутниці. — Я думала, ти розумієш, що в такому товаристві ще треба вміти триматися.

— Добрий вечір, — відповіла Валентина з чемною усмішкою.

Лариса й не подумала відступити вбік.

— Ти знаєш, скільки Антон працював, щоб усього цього досягти. Сподіваюся, ти не зіпсуєш йому свята якоюсь сентиментальною сценою. Моєму синові потрібна жінка, яка розуміє, яке становище він посідає.

— Я його дружина, — м’яко сказала Валентина.

— Свідоцтво про шлюб іще не означає, що ти пасуєш до будь-якого товариства, — відповіла Лариса, трохи підвівши брови.

Її супутниці ніяково перезирнулися. Жодна не втрутилася, і Валентина пройшла вестибюлем із високо піднятою головою.

Дорогою їй згадувалися дрібниці, про які вона роками воліла не думати: Ларисині зауваження щодо одягу, родинні зустрічі, на яких ніхто не питав її думки. На святах Антон представляв її просто як свою дружину. Ні про те, чого вона вчилася, ні про те, чим займалася до заміжжя, він ніколи не згадував.

Спершу Валентина вірила, що з часом до неї ставитимуться інакше. Потім помітила, як легко дехто вирішує, кого поважати, навіть не намагаючись пізнати людину: їм досить грошей, прізвища чи становища, яке та нібито посідає. Від цієї думки їй несподівано стало гірко. Уже вона краще за будь-кого знала фінансову історію, що стояла за прізвищем Костюк. Їй ніколи не хотілося пускати цю правду в хід, аби самій щось важити в чужих очах. Вона воліла захищати Антона, навіть коли він перестав захищати її.

У великій залі вже виголошували тости. Офіціанти розносили шампанське й легкі закуски, а на величезному екрані змінювалися світлини сучасних будівель, житлових комплексів та інших містобудівних проєктів групи «Костюк». Валентина впізнала кількох колишніх працівників і тепло привіталася з архітектором, який працював над їхніми першими проєктами, а тепер був на пенсії. Побачивши її саму, він здивувався.

— Валентино, скільки ж років ми з вами не бачилися! Пам’ятаю, як ви приходили до нас у ті крихітні офіси з цілими теками документів. Ваш чоловік завжди казав мені, що удачу йому приносите саме ви.

— Тоді ми ще вірили, що удача приходить, коли працюєш разом, — з усмішкою відповіла вона, згадавши ті часи.

Архітектор хотів щось сказати, та залою прокотилася хвиля оплесків. Біля головного входу з’явився Антон. Він ішов упевнено, вітаючись із фотографами, а молода жінка в яскраво-червоній сукні тримала його під руку так невимушено, що цю близькість важко було сприйняти за звичайну люб’язність.

Юлії Дубровській було двадцять шість років. Вона прийшла в групу «Костюк» на посаду директорки зі зв’язків із громадськістю лише вісімнадцять місяців тому й за цей час устигла здобути неабиякий вплив на Антона. Темне волосся Юлії було бездоганно вкладене, усмішку вона відрепетирувала перед дзеркалом. На тлі чорного костюма Антона червона сукня Юлії з витонченим декольте й відкритою спиною вирізнялася особливо різко.

Вони зупинилися під логотипом компанії, і фотографи заклацали затворами. Антон поклав руку Юлії на талію й нахилився до самого її вуха, щоб щось сказати. Вона розсміялася й поклала пальці йому на груди…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
КсеняУкраїна

Справедливість.

Усі обговорення

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики