— Раз уже повернулася, доню, знай: ти вдома.
Мені защипало в носі. Я відвернулася до стіни й нарешті заплакала.
Тієї першої ночі мені майже не вдалося поспати. Софія часто ворушилася й крихітними губами шукала молока. Лежачи поруч із нею, я дослухалася до її рівного дихання, а в голові знову лунали Вадимові слова: «Три роки — це не так уже й багато». Може, воно й так для чоловіка, який уранці йде на роботу, а ввечері повертається в кімнату, де на нього чекають. Але для жінки, яка щойно народила, три роки — цілий розділ життя.
Я розглядала стару стелю, плями від вологи в кутку стіни й намагалася згадати, коли звикла ставити свої почуття на останнє місце. Адже я була певна: якщо ще трохи постараюся, буду терплячішою й уважнішою, Вадим помітить, скільки я роблю для його родини. А виходило, що з кожною моєю поступкою йому було дедалі легше вважати, що я витримаю й наступну.
Уранці сонце пробилося крізь щілину між шторами, а плакати мені вже не хотілося. Мама принесла до кімнати миску гарячого бульйону. Вона довго дивилася на мене й нарешті лагідно запитала:
— Хочеш розповісти, що сталося?
Я сіла, взяла миску й зігріла об неї руки.
— Він сказав, що Жанна не зносить дитячого галасу. І що Софію хочуть залишити тут, поки їй не виповниться три роки.
Я думала, мама розсердиться. Вона помовчала й лише зітхнула.
— Вадим сказав, коли за вами приїде?
— Через три роки.
Її рука завмерла на ковдрі.
— Три роки.
Я кивнула.
— Ще сказав, що переказуватиме на Софію по тридцять тисяч на місяць.
Мама подивилася на мене з жалем і співчуттям.
— А ти сама хочеш повернутися?
Я опустила очі на бульйон. Від її запитання мені стиснуло горло. Я думала, що відразу скажу «ні». Але мені хотілося, щоб чоловік приїхав по мене, щоб визнав мене своєю дружиною, а Софію — своєю донькою. Уголос я змогла сказати тільки:
— Не знаю.
Мама не стала випитувати. Сіла поруч, мовчки почистила мандарин і поклала мені на тарілку. Це мовчання ранило дужче за будь-який докір. Я знала, як батьки пишалися тим, що я вийшла заміж за чоловіка із заможної родини. Їм здавалося, що я житиму спокійно, у достатку, без турбот про гроші. І от я знову в них, з немовлям на руках, наче зазнала поразки у власному житті.
Невдовзі після повернення я ввімкнула старий комп’ютер, за який давно не сідала. Коли засвітився екран, я подивилася, скільки грошей маю на рахунку, відкрила старе резюме, а тоді глянула на Софію, яка спала поруч. Вадим відвів мені три роки. Він розраховував, що я так і просиджу ці роки, чекаючи, поки він за нами приїде. А мені ж трьох років могло вистачити, щоб почати життя наново.
У списку контактів я знайшла номер Артема, колишнього колеги. Майже два роки я йому не телефонувала. Довго дивилася на екран, перш ніж набрати номер. Пролунало кілька гудків, і я почула знайомий голос, що анітрохи не змінився:
— Оксано?
Я глибоко вдихнула.
— Так, це я.
— Скільки літ, скільки зим! Ти у справі телефонуєш?
Я подивилася на Софію, яка спала, а тоді — на сонячне світло, що поволі пробиралося до кімнати.
— Я хочу знову працювати.
Артем кілька секунд мовчав.
— Ти впевнена?
Я всміхнулася.
— Упевнена.
— Але ж ти нещодавно народила.
— Я знаю.
— А родина не проти?
За вікном на подвір’я впав листок. Дивлячись туди, я спокійно відповіла:
— Мені не потрібен їхній дозвіл.
Уперше за багато років я сказала таке без страху. Я не знала, яким стане Вадим через три роки і що буде з нашим шлюбом. Знала лише, що більше не лічитиму днів до того, як хтось за мною приїде. Якщо він відвів мені три роки, щоб я зникла з його життя, я витрачу їх на те, щоб улаштувати своє. Навіть якщо Вадим повернеться, я зможу жити без нього.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.