Софія була ще надто мала, щоб я могла відразу повернутися на колишню роботу. Але брати замовлення й виконувати їх удома мені ніщо не заважало. Я почала писати колишнім клієнтам. Хтось відповів майже відразу, а хтось мене вже й не пам’ятав. Один клієнт, з яким я працювала багато років тому, написав: «Оксано, давно не бачилися. Береш зараз замовлення?»
Я довго не відводила очей від повідомлення. Клієнт лише запитав про роботу, але від цього простого запитання мені защипало в носі. «Так, беру», — написала я йому.
Відтоді в моїй маленькій кімнаті було чути не лише дитячий плач, а й стукіт клавіш. Поки Софія спала, я працювала, а щойно вона прокидалася, бралася до неї. Бувало, вона поспить лише пів години, аж тут телефонує клієнт, і я відповідаю з донькою на руках. Іноді вже надходила північ, а я все ще сиділа перед екраном і перевіряла слово за словом, хоча очі так стомилися, що я ледве розбирала написане.
І все ж я не почувалася такою виснаженою, як у Вадимовому домі. Уперше за довгий час навіть утома була моєю. Я знала, заради чийого майбутнього сиджу за комп’ютером допізна: свого й Софіїного. Нічиє схвалення мені для цього не було потрібне.
Приблизно через два тижні, щойно я вклала Софію, на столі завібрував телефон. На екрані висвітилося Вадимове ім’я. Я помітила, що вже не відчуваю колишнього болю, коли він телефонує.
— Слухаю.
На тому кінці шуміли машини.
— Як Софія?
— Добре.
— А ти сама як?
Я забарилася з відповіддю на кілька секунд: відколи я жила в батьків, Вадим ще жодного разу не питав, як я сама.
— У мене все добре.
Вадим, схоже, не знав, що ще сказати. За мить промовив:
— Мама останнім часом краще спить.
Я всміхнулася.
— Ну то й добре.
— Думаю, тобі не варто стільки про це думати. Батьки про тебе дбають, клопоту в тебе тепер менше. — Я промовчала, і Вадим додав: — Гроші я й далі переказуватиму.
— Мені вони не потрібні.
Він помовчав.
— Що ти сказала?
— Що мені не потрібні ці гроші.
— Ти щойно народила, заробітку в тебе немає. За що ти збираєшся утримувати Софію?
Мій погляд зупинився на комп’ютері, що стояв на письмовому столі.
— Я працюю.
— Ким?
— Роблю те саме, що й раніше.
На тому кінці довго мовчали. Потім Вадим усміхнувся:
— Ти нещодавно народила й стільки часу не працювала. Хто з клієнтів досі до тебе звертається?
Я почула поблажливість у його голосі й, на власний подив, залишилася спокійною.
— Ну, як хочеш працювати, то працюй. Тільки не перепрацьовуй, — сказав він.
— Добре.
— Через три роки я приїду за вами.
Я глянула на Софію, яка спала.
— Вадиме…
— Так?
— Якщо ти через три роки все ще захочеш за нами приїхати, тоді й поговоримо.
Він, схоже, не зрозумів.
— Ти про що?
— Ні про що.
Я поклала слухавку. Того ж вечора розгорнула новий зошит і на першій сторінці написала: «три роки без чекання». Я не знала, чи далеко зможу зайти. Знала, що йти все одно треба.
За перший місяць я заробила майже вісімдесят тисяч, за другий — понад сто п’ятдесят тисяч. Суми не такі вже й великі, але мені здавалося, ніби переді мною прочинилися двері. Мама спочатку не розуміла, чому я засиджуюся допізна. Якось вона зайшла до мене близько першої години ночі, а я все ще сиділа за комп’ютером.
— Лягай, доню. Тобі завтра Софію доглядати.
Я потерла втомлені очі.
— Тільки ось це закінчу.
Мама трохи постояла в мене за спиною.
— Тобі не треба нічого доводити Вадимовій родині.
Я відірвалася від роботи.
— Я знаю.
— То навіщо так надриватися?
Я повернулася до неї.
— Я ж не для того працюю, щоб їм щось довести.
— А для кого?
Я глянула на маленьке ліжечко. Софія спала, поклавши долоньку біля щоки.
— Для неї.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.