Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 4 з 32

Софія була ще надто мала, щоб я могла відразу повернутися на колишню роботу. Але брати замовлення й виконувати їх удома мені ніщо не заважало. Я почала писати колишнім клієнтам. Хтось відповів майже відразу, а хтось мене вже й не пам’ятав. Один клієнт, з яким я працювала багато років тому, написав: «Оксано, давно не бачилися. Береш зараз замовлення?»

Я довго не відводила очей від повідомлення. Клієнт лише запитав про роботу, але від цього простого запитання мені защипало в носі. «Так, беру», — написала я йому.

Відтоді в моїй маленькій кімнаті було чути не лише дитячий плач, а й стукіт клавіш. Поки Софія спала, я працювала, а щойно вона прокидалася, бралася до неї. Бувало, вона поспить лише пів години, аж тут телефонує клієнт, і я відповідаю з донькою на руках. Іноді вже надходила північ, а я все ще сиділа перед екраном і перевіряла слово за словом, хоча очі так стомилися, що я ледве розбирала написане.

І все ж я не почувалася такою виснаженою, як у Вадимовому домі. Уперше за довгий час навіть утома була моєю. Я знала, заради чийого майбутнього сиджу за комп’ютером допізна: свого й Софіїного. Нічиє схвалення мені для цього не було потрібне.

Приблизно через два тижні, щойно я вклала Софію, на столі завібрував телефон. На екрані висвітилося Вадимове ім’я. Я помітила, що вже не відчуваю колишнього болю, коли він телефонує.

— Слухаю.

На тому кінці шуміли машини.

— Як Софія?

— Добре.

— А ти сама як?

Я забарилася з відповіддю на кілька секунд: відколи я жила в батьків, Вадим ще жодного разу не питав, як я сама.

— У мене все добре.

Вадим, схоже, не знав, що ще сказати. За мить промовив:

— Мама останнім часом краще спить.

Я всміхнулася.

— Ну то й добре.

— Думаю, тобі не варто стільки про це думати. Батьки про тебе дбають, клопоту в тебе тепер менше. — Я промовчала, і Вадим додав: — Гроші я й далі переказуватиму.

— Мені вони не потрібні.

Він помовчав.

— Що ти сказала?

— Що мені не потрібні ці гроші.

— Ти щойно народила, заробітку в тебе немає. За що ти збираєшся утримувати Софію?

Мій погляд зупинився на комп’ютері, що стояв на письмовому столі.

— Я працюю.

— Ким?

— Роблю те саме, що й раніше.

На тому кінці довго мовчали. Потім Вадим усміхнувся:

— Ти нещодавно народила й стільки часу не працювала. Хто з клієнтів досі до тебе звертається?

Я почула поблажливість у його голосі й, на власний подив, залишилася спокійною.

— Ну, як хочеш працювати, то працюй. Тільки не перепрацьовуй, — сказав він.

— Добре.

— Через три роки я приїду за вами.

Я глянула на Софію, яка спала.

— Вадиме…

— Так?

— Якщо ти через три роки все ще захочеш за нами приїхати, тоді й поговоримо.

Він, схоже, не зрозумів.

— Ти про що?

— Ні про що.

Я поклала слухавку. Того ж вечора розгорнула новий зошит і на першій сторінці написала: «три роки без чекання». Я не знала, чи далеко зможу зайти. Знала, що йти все одно треба.

За перший місяць я заробила майже вісімдесят тисяч, за другий — понад сто п’ятдесят тисяч. Суми не такі вже й великі, але мені здавалося, ніби переді мною прочинилися двері. Мама спочатку не розуміла, чому я засиджуюся допізна. Якось вона зайшла до мене близько першої години ночі, а я все ще сиділа за комп’ютером.

— Лягай, доню. Тобі завтра Софію доглядати.

Я потерла втомлені очі.

— Тільки ось це закінчу.

Мама трохи постояла в мене за спиною.

— Тобі не треба нічого доводити Вадимовій родині.

Я відірвалася від роботи.

— Я знаю.

— То навіщо так надриватися?

Я повернулася до неї.

— Я ж не для того працюю, щоб їм щось довести.

— А для кого?

Я глянула на маленьке ліжечко. Софія спала, поклавши долоньку біля щоки.

— Для неї.

Мама більше нічого не сказала. Взяла тонку ковдру, вкрила мене й вийшла. У кімнаті стало тихо, і я подумала, що мама має рацію: мені не треба досягати успіху, щоб помститися Вадимові чи змусити його родину пошкодувати про те, що сталося. Мені треба було стати такою матір’ю, яка зможе впевнено сказати доньці: «Хоч би як важко нам довелося, я не дозволю тобі вирости з думкою, ніби ти комусь тягар»…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики