Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 5 з 32

Через три місяці мені дістався великий проєкт від компанії з іншого міста. Від того, як я з ним упораюся, залежало, чи запропонують мені довгостроковий договір. Майже тиждень я складала план, а коли надіслала остаточний варіант, так і залишилася сидіти перед комп’ютером. Телефон був під рукою, та я не наважувалася на нього глянути: боялася дізнатися, що відповість замовник.

Після обіду я отримала відповідь. У повідомленні було написано: «План чудовий, ми хотіли б налагодити довгострокову співпрацю». Я прочитала його ще раз, а тоді знову. Сама не помітила, як засміялася.

Мама прибігла з кухні.

— Що таке? Чого ти смієшся?

Я повернулася до неї. Очі в мене вже почервоніли.

— Мамо, я отримала договір.

— Як добре, доню. — Мама не спитала, скільки мені заплатять. Вона обійняла мене, і я притулилася до її плеча.

Уперше за багато місяців я дозволила собі заплакати. Цього разу сльози були не через те, що Вадим мене покинув. Я потроху ставала на ноги й тепер могла сама це побачити.

На іншому кінці міста Вадим і далі вважав, що я просто живу в батьків: мине три роки, він приїде по нас машиною, я візьму Софію, і ми повернемося. Він не знав, що за ці дні я вже почала змінюватися. Та жінка, яка під дощем дивилася йому вслід і звикла чекати від нього бодай слова, потроху зникала. Одного дня він побачить перед собою жінку, яка заново влаштувала своє життя, тихо подорослішала й більше не потребує жалю.

Увечері я вклала Софію спати й розгорнула зошит. До попереднього запису додався ще один рядок: «День сто дванадцять». На цьому я скінчила писати. Глянула на доньку — вона спала, і я всміхнулася. До кінця трьох років лишалося ще багато часу, та мене це вже не лякало. Я починала розуміти, що втрата іноді звільняє місце, де можна знову знайти себе.

Після того дні полетіли швидше, ніж я сподівалася. Поки заново влаштовувала життя, я ледь устигала робити те, що треба було зробити сьогодні, і дедалі рідше озиралася назад. З договором заробіток став стабільнішим, зате й напруги побільшало: треба було водночас працювати, дбати про Софію й відновлювати навички, якими я за роки шлюбу відвикла користуватися.

Бувало, вранці я стояла біля вікна із Софією на руках: в одній руці пляшечка, у другій — телефон із робочим розкладом. У голові тіснилися десятки справ. Дивно, але життя вже не здавалося мені суцільним безладом. Попри всю цю метушню я сама вирішувала, куди рухатися.

Якось увечері Софія щойно заснула, коли зненацька задзвонив телефон. На екрані було Вадимове ім’я. Я кілька секунд дивилася на нього, перш ніж відповісти.

— Що ти робиш?

— Лягаю спати.

— А Софія де?

— Уже спить.

— Мама каже, у тебе останнім часом багато роботи, — сказав він після паузи.

— Тобі ще цікаво, як у мене справи? — Я трохи здивувалася.

— Я твій чоловік.

Я тихо всміхнулася. Коли він залишав мене в батьків, то сам казав, що йому байдуже, де я житиму, аби тільки його матері було спокійно. Тепер він згадав, що він мій чоловік.

— Ти телефонуєш у якійсь справі?

— Та ні, дізнатися, як ви. Скільки ти вже заробила?

Я завмерла.

— Навіщо тобі знати?

— Та так, із цікавості.

— От і не цікався. — Я сама здивувалася, як рівно це сказала.

Вадим іще кілька секунд помовчав і заговорив про інше.

— У твоїх батьків усе добре?

— Усе добре.

— І в мами твоєї?

— І в мами.

— Ну й добре. Не сердься на мене.

Я сіла на край ліжка. На маленьку Софіїну ковдру падало жовте світло.

— Я не серджуся.

— Справді?

— Справді.

— Тоді привези Софію до мами, коли матимеш час. Хай побачаться.

Я не відразу відповіла. Я добре пам’ятала, як їхала з їхнього дому. Жанна навіть не попрощалася зі мною. Звеліла Вадимові якнайшвидше відвезти мене, щоб у домі знову стало тихо.

— Я не хочу, щоб донька росла серед образ. Але й змушувати її, коли вона підросте, спілкуватися з людьми, які так її й не прийняли, я теж не хочу…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики