Через три місяці мені дістався великий проєкт від компанії з іншого міста. Від того, як я з ним упораюся, залежало, чи запропонують мені довгостроковий договір. Майже тиждень я складала план, а коли надіслала остаточний варіант, так і залишилася сидіти перед комп’ютером. Телефон був під рукою, та я не наважувалася на нього глянути: боялася дізнатися, що відповість замовник.
Після обіду я отримала відповідь. У повідомленні було написано: «План чудовий, ми хотіли б налагодити довгострокову співпрацю». Я прочитала його ще раз, а тоді знову. Сама не помітила, як засміялася.
Мама прибігла з кухні.
— Що таке? Чого ти смієшся?
Я повернулася до неї. Очі в мене вже почервоніли.
— Мамо, я отримала договір.
— Як добре, доню. — Мама не спитала, скільки мені заплатять. Вона обійняла мене, і я притулилася до її плеча.
Уперше за багато місяців я дозволила собі заплакати. Цього разу сльози були не через те, що Вадим мене покинув. Я потроху ставала на ноги й тепер могла сама це побачити.
На іншому кінці міста Вадим і далі вважав, що я просто живу в батьків: мине три роки, він приїде по нас машиною, я візьму Софію, і ми повернемося. Він не знав, що за ці дні я вже почала змінюватися. Та жінка, яка під дощем дивилася йому вслід і звикла чекати від нього бодай слова, потроху зникала. Одного дня він побачить перед собою жінку, яка заново влаштувала своє життя, тихо подорослішала й більше не потребує жалю.
Увечері я вклала Софію спати й розгорнула зошит. До попереднього запису додався ще один рядок: «День сто дванадцять». На цьому я скінчила писати. Глянула на доньку — вона спала, і я всміхнулася. До кінця трьох років лишалося ще багато часу, та мене це вже не лякало. Я починала розуміти, що втрата іноді звільняє місце, де можна знову знайти себе.
Після того дні полетіли швидше, ніж я сподівалася. Поки заново влаштовувала життя, я ледь устигала робити те, що треба було зробити сьогодні, і дедалі рідше озиралася назад. З договором заробіток став стабільнішим, зате й напруги побільшало: треба було водночас працювати, дбати про Софію й відновлювати навички, якими я за роки шлюбу відвикла користуватися.
Бувало, вранці я стояла біля вікна із Софією на руках: в одній руці пляшечка, у другій — телефон із робочим розкладом. У голові тіснилися десятки справ. Дивно, але життя вже не здавалося мені суцільним безладом. Попри всю цю метушню я сама вирішувала, куди рухатися.
Якось увечері Софія щойно заснула, коли зненацька задзвонив телефон. На екрані було Вадимове ім’я. Я кілька секунд дивилася на нього, перш ніж відповісти.
— Що ти робиш?
— Лягаю спати.
— А Софія де?
— Уже спить.
— Мама каже, у тебе останнім часом багато роботи, — сказав він після паузи.
— Тобі ще цікаво, як у мене справи? — Я трохи здивувалася.
— Я твій чоловік.
Я тихо всміхнулася. Коли він залишав мене в батьків, то сам казав, що йому байдуже, де я житиму, аби тільки його матері було спокійно. Тепер він згадав, що він мій чоловік.
— Ти телефонуєш у якійсь справі?
— Та ні, дізнатися, як ви. Скільки ти вже заробила?
Я завмерла.
— Навіщо тобі знати?
— Та так, із цікавості.
— От і не цікався. — Я сама здивувалася, як рівно це сказала.
Вадим іще кілька секунд помовчав і заговорив про інше.
— У твоїх батьків усе добре?
— Усе добре.
— І в мами твоєї?
— І в мами.
— Ну й добре. Не сердься на мене.
Я сіла на край ліжка. На маленьку Софіїну ковдру падало жовте світло.
— Я не серджуся.
— Справді?
— Справді.
— Тоді привези Софію до мами, коли матимеш час. Хай побачаться.
Я не відразу відповіла. Я добре пам’ятала, як їхала з їхнього дому. Жанна навіть не попрощалася зі мною. Звеліла Вадимові якнайшвидше відвезти мене, щоб у домі знову стало тихо.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.