Я поклала слухавку. Мені здавалося, після такої розмови Вадим більше не виходитиме зі мною на зв’язок. Та вже через кілька днів він написав: «Я переказав тобі ще п’ятдесят тисяч. Купи малій усе необхідне».
Гроші надійшли на мій банківський рахунок. Я перевірила суму й записала її в окремий зошит. Повертати переказ я не стала, дякувати Вадимові — теж. Зараз було не до того, щоб доводити собі чи йому, що я досить сильна, аби відмовитися від допомоги Софіїного батька. Гордість тут була ні до чого. Мені хотілося, щоб із грошима все було ясно й потім ніхто не міг сказати, що я навмисне заважала йому виконувати свої обов’язки перед донькою.
Спочатку Софія навчилася перевертатися, потім поповзла, а якось зробила свої перші непевні кроки по вітальні. Мама дивилася на онуку й щоразу всміхалася, ледь мружачись. А я дедалі більше звикала до того, як тепер минав мій день.
Я брала більше проєктів, на найзавантаженіші дні найняла няню на двадцять годин і почала відкладати гроші для Софії. Знову взялася вивчати управління проєктами й стратегію бренду. Хоч скільки замовлень я виконаю, справжньої незалежності в мене не буде, якщо я й далі працюватиму тільки на інших.
Через рік після повернення до батьків я зібрала команду з трьох людей. Наш перший офіс уміщався в одній орендованій кімнаті на першому поверсі будинку на невеличкій вулиці. Столи й стільці — найпростіші, комп’ютери — вже не нові. І все ж, щоразу переступаючи поріг, я відчувала: це місце моє.
Ми підписали перший великий договір із компанією з іншого міста. Того дня я ще довго стояла у дверях офісу. Коли Артем глянув на мене, на його обличчі з’явилася усмішка.
— Ну що, Оксано, вийшло в тебе?
— Не в мене однієї. — Я похитала головою.
— А в кого?
Я глянула на трьох за комп’ютерами.
— У нас.
Артем знову всміхнувся, і я всміхнулася йому у відповідь. Ніхто нам не аплодував, не дарував дорогих букетів і не виголошував промов про мій успіх. А мені було тепліше, ніж будь-якого дня в колишньому шлюбі. Я починала цінувати в собі те, що можу сама відповідати за своє життя. Для цього мені не треба було, щоб мене називали чиєюсь дружиною.
Мені вже здавалося, що все потроху усталилося, коли серед дня зателефонувала Жанна. Я щойно підписала новий договір.
— Оксано?
— Так.
— Коли ти привезеш Софію?
Я відповіла не відразу: — Софії майже два роки, вона ще маленька.
— Усе ще маленька? Бабуся за онукою скучила.
Я глянула у вікно. Добре пам’ятала, як Жанна казала, що дитячий галас не дасть їй спати.
— Раніше ви казали, що через дитячий галас не зможете спати.
На тому кінці помовчали. Коли Жанна заговорила знову, голос у неї був холодний.
— Коли то було. Навіщо ти досі це згадуєш?
— Я пам’ятаю, як усе сталося, — відповіла я спокійно.
— Вадим — твій чоловік. Софія — моя онука. Ти так і збираєшся тримати їх у своїх батьків?
— Я нікого не тримаю.
— Тоді привези малу.
— Навіщо?
— Бо тут її дім.
Під столом стояли маленькі туфельки Софії. Я глянула на них.
— Її дім там, де її люблять і де їй безпечно.
Жанна так і не знайшла, що відповісти. Мені теж не хотілося далі сперечатися.
— Вибачте. — Я поклала слухавку.
Увечері я розповіла мамі про дзвінок. Вона перебирала овочі й довго нічого не казала.
— Ти збираєшся везти туди Софію?
Певної відповіді я їй не дала.
— Боїшся?
— Ні. — Я глянула на маму. — Я не хочу, щоб донька опинилася там, де вже сама її поява на світі була їм завадою.
Мама відклала овочі.
— Ти все як слід обміркувала?

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.