Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 7 з 32

Він довго дивився на мене.

— Ти дуже змінилася.

— Ти теж. — Я всміхнулася.

Вадим підійшов ближче, але не надто близько.

— Мені хочеться побачити Софію.

— Вона вдома, з бабусею.

— Можна до вас приїхати?

— Можна. — Я глянула на нього.

— Ти згодна? — здивувався він.

— Вона твоя донька. Хочеш із нею бачитися — можеш бачитися.

— Дякую.

Я нічого не сказала. Вадим ще трохи постояв, дивлячись на мене.

— Оксано, може, поговоримо завтра? Зараз у мене справи. Хвилин десять, не більше.

Я глянула на годинник.

— Кажи.

Вадим глибоко вдихнув.

— Я хочу, щоб ви повернулися.

— Куди повернулися? — Тільки це я й спитала, так мене здивували його слова.

— Додому.

— До якого дому?

Він замовк. Я подивилася йому в очі.

— Вадиме, ти відіслав мене до батьків на три роки, бо твоїй матері потрібен спокій. «Три роки — не так уже й багато». Так ти тоді сказав. Що тепер змінилося? Твоя мати чи ти?

Він не одразу знайшов, що відповісти. Уперше за майже два роки мені здалося, що я бачу в його очах сором. І я подумала, що спокій, до якого я встигла звикнути, може знову опинитися під загрозою.

Ще кілька секунд я дивилася на нього.

— Якщо хочеш, щоб твоя донька повернулася, спершу скажи навіщо.

Вадим схилив голову й зчепив руки. Раніше я не помічала за ним такого жесту. Він любив триматися так, ніби знав, що робити, навіть коли не мав жодного рішення.

— Я хочу все виправити.

— Пізно. — Я тихо всміхнулася.

— Знаю.

— А ти пам’ятаєш, що сказав мені тоді?

Він підвів голову.

— Пам’ятаю.

— Ні. Якби пам’ятав, то розумів би, чому я не можу почути «Я хочу все виправити» й одразу повернутися.

Вадим мовчав. Я не збиралася навмисне ускладнювати йому життя. Але й погоджуватися після одного вибачення не хотіла. За ці два роки я встигла зрозуміти, як легко руйнується почуття, якщо тримається на обіцянках. Щоб сім’я вціліла, мені потрібні були повага й учинки, за які людина готова відповідати.

Він постояв іще трохи.

— То я можу побачити Софію?

— Можеш.

— А ти?

— Я теж там буду.

Вадим кивнув. Уже збираючись іти, він озирнувся.

— Оксано, я справді хочу почати спочатку.

Я залишила його слова без відповіді. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, чого вони варті.

Додому я прийшла раніше, ніж зазвичай. Софія сиділа з бабусею на підлозі й складала LEGO. Побачила мене, підбігла й обхопила мої ноги.

— Мамо!

Я нахилилася й підняла її.

— Софіє, ти добре поводилася?

— Добре.

Мама запитливо глянула на мене.

— Вадим приходив?

— Так.

— Що він сказав? Хоче забрати вас назад?

Мама, здається, не здивувалася. Вона довго дивилася на мене, перш ніж спитати:

— А ти сама що думаєш?

Я обійняла Софію.

— Поки не знаю.

— Не погоджуйся тільки з жалю до нього, — лагідно сказала мама. — І не відмовляй йому тільки тому, що сердишся.

Я підвела очі.

— Знаю.

— От і перевір: він справді змінився?

Я нічого не відповіла, але всю ніч подумки поверталася до її слів.

Через три дні Вадим прийшов без попередження. Цього разу він не залишився біля воріт, щоб гукнути мене й забрати Софію. Приніс сумку з іграшками й кілька дитячих книжок. Софія побачила його й сховалася за моїми ногами. Вадим зупинився. По очах було видно, як його це засмутило. Він лагідно покликав її, але вона не озвалася.

Вадим поставив сумку.

— Тато тобі книжки купив.

Софія глянула на мене. Я не стала вмовляти її підійти.

— Хочеш подивитися — подивись.

Вона підійшла, взяла тільки одну книжку й повернулася до мене. Вадим сів віддалік. Він не намагався взяти Софію на руки й не змушував її називати його татом. Розгорнув іншу книжку й почав читати вголос. Спершу в його голосі чулася скутість, потім він пом’якшав. Софія любила слухати історії й потроху підсувалася ближче, аж поки між ними лишилося менше метра…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики