Він довго дивився на мене.
— Ти дуже змінилася.
— Ти теж. — Я всміхнулася.
Вадим підійшов ближче, але не надто близько.
— Мені хочеться побачити Софію.
— Вона вдома, з бабусею.
— Можна до вас приїхати?
— Можна. — Я глянула на нього.
— Ти згодна? — здивувався він.
— Вона твоя донька. Хочеш із нею бачитися — можеш бачитися.
— Дякую.
Я нічого не сказала. Вадим ще трохи постояв, дивлячись на мене.
— Оксано, може, поговоримо завтра? Зараз у мене справи. Хвилин десять, не більше.
Я глянула на годинник.
— Кажи.
Вадим глибоко вдихнув.
— Я хочу, щоб ви повернулися.
— Куди повернулися? — Тільки це я й спитала, так мене здивували його слова.
— Додому.
— До якого дому?
Він замовк. Я подивилася йому в очі.
— Вадиме, ти відіслав мене до батьків на три роки, бо твоїй матері потрібен спокій. «Три роки — не так уже й багато». Так ти тоді сказав. Що тепер змінилося? Твоя мати чи ти?
Він не одразу знайшов, що відповісти. Уперше за майже два роки мені здалося, що я бачу в його очах сором. І я подумала, що спокій, до якого я встигла звикнути, може знову опинитися під загрозою.
Ще кілька секунд я дивилася на нього.
— Якщо хочеш, щоб твоя донька повернулася, спершу скажи навіщо.
Вадим схилив голову й зчепив руки. Раніше я не помічала за ним такого жесту. Він любив триматися так, ніби знав, що робити, навіть коли не мав жодного рішення.
— Я хочу все виправити.
— Пізно. — Я тихо всміхнулася.
— Знаю.
— А ти пам’ятаєш, що сказав мені тоді?
Він підвів голову.
— Пам’ятаю.
— Ні. Якби пам’ятав, то розумів би, чому я не можу почути «Я хочу все виправити» й одразу повернутися.
Вадим мовчав. Я не збиралася навмисне ускладнювати йому життя. Але й погоджуватися після одного вибачення не хотіла. За ці два роки я встигла зрозуміти, як легко руйнується почуття, якщо тримається на обіцянках. Щоб сім’я вціліла, мені потрібні були повага й учинки, за які людина готова відповідати.
Він постояв іще трохи.
— То я можу побачити Софію?
— Можеш.
— А ти?
— Я теж там буду.
Вадим кивнув. Уже збираючись іти, він озирнувся.
— Оксано, я справді хочу почати спочатку.
Я залишила його слова без відповіді. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, чого вони варті.
Додому я прийшла раніше, ніж зазвичай. Софія сиділа з бабусею на підлозі й складала LEGO. Побачила мене, підбігла й обхопила мої ноги.
— Мамо!
Я нахилилася й підняла її.
— Софіє, ти добре поводилася?
— Добре.
Мама запитливо глянула на мене.
— Вадим приходив?
— Так.
— Що він сказав? Хоче забрати вас назад?
Мама, здається, не здивувалася. Вона довго дивилася на мене, перш ніж спитати:
— А ти сама що думаєш?
Я обійняла Софію.
— Поки не знаю.
— Не погоджуйся тільки з жалю до нього, — лагідно сказала мама. — І не відмовляй йому тільки тому, що сердишся.
Я підвела очі.
— Знаю.
— От і перевір: він справді змінився?
Я нічого не відповіла, але всю ніч подумки поверталася до її слів.
Через три дні Вадим прийшов без попередження. Цього разу він не залишився біля воріт, щоб гукнути мене й забрати Софію. Приніс сумку з іграшками й кілька дитячих книжок. Софія побачила його й сховалася за моїми ногами. Вадим зупинився. По очах було видно, як його це засмутило. Він лагідно покликав її, але вона не озвалася.
Вадим поставив сумку.
— Тато тобі книжки купив.
Софія глянула на мене. Я не стала вмовляти її підійти.
— Хочеш подивитися — подивись.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.