Я дивилася на них від дверей і не могла дібрати слів, щоб сказати, що відчуваю. Адже я так довго хотіла побачити Вадима лагідним батьком. Уявляла, як він підхопить Софію на руки, коли вона заплаче, як разом зі мною доглядатиме її й не спатиме ночами. Як покине роботу й поїде додому, якщо дізнається, що донька плаче. Нічого цього не було. І кілька спокійних годин із книжкою не могли викреслити тих місяців.
Після цієї зустрічі Вадим більше не говорив про те, щоб забрати нас.
— Наступного тижня прийду, — сказав він.
— Добре. — Я кивнула.
Вадим дотримав слова, і його візити стали регулярними. За перший тиждень ми побачили його лише раз, за наступний — уже двічі. Одного дня ми вдвох повели Софію до парку, а іншого він грався з нею в нашій вітальні. Потім Вадим почав розпитувати про мою роботу. Я не розповідала більше, ніж треба.
— Як у тебе зараз справи з компанією?
— Працюємо стабільно.
— Артем сказав, що ти розширюєшся.
Я глянула на нього.
— Ти говорив з Артемом?
— Ми зустрілися на семінарі.
Я промовчала. Вадим опустив голову.
— Я справді не знав, що в тебе так добре вийде.
— Раніше ти й не питав. — Я всміхнулася.
Він надовго замовк.
— Я знаю, ти ображена.
Цього разу він не став заперечувати. Одного «Раніше ти й не питав» мені вистачило, щоб сказати про все, що довелося пережити.
Я помітила й іншу зміну: Вадим більше не казав, що мені треба знову жити з його матір’ю. Якось увечері Софія вже спала, а ми вдвох стояли на терасі.
— Я винайняв квартиру.
Я обернулася до нього.
— Де?
— Поруч із садочком Софії.
Я на мить замовкла.
— То ти не житимеш із мамою? Вона погодилася?
— Ні.
— І ти все-таки винайняв квартиру? — Я трохи здивувалася.
— Так. — Вадим глянув униз, на вулицю. — Раніше я думав: якщо мама задоволена, у сім’ї буде мир. Помилявся.
Я нічого не сказала.
— Я з нею поговорив, — продовжив він.
— І що вона сказала?
— Якщо я оберу тебе й Софію, то щоб потім не скаржився.
Я зітхнула. Мені не хотілося стати причиною розриву між матір’ю та сином. Але й жити в сім’ї, де хтось один повсякчас жертвує собою заради спокою решти, я більше не могла.
— Я не прошу тебе повернутися, — сказав Вадим.
Я глянула на нього.
— А чого ти хочеш?
— Щоб я мав змогу дещо довести.
— Що саме?
— Що я можу бути таким чоловіком і батьком, яким мав бути від самого початку.
Я дивилася на нього й згадувала, як сильно колись його кохала. Тоді мені здавалося, що варто йому розкаятися — і я одразу його пробачу. Тепер мені й обіцянок слухати не хотілося. Я хотіла бачити, що він робить.
— Вадиме, якщо ти всерйоз хочеш почати спочатку, не проси мене обирати.
— Розумію.
— Сам роби те, що вважаєш за потрібне.
— Добре.
— І не намагайся через Софію прив’язати мене до себе.
Він глянув на мене й кивнув.
— Не буду.
У наступні дні я й сама почала дивитися на нього інакше. Я більше не чекала, коли він повернеться, як чекає дружина, якій тільки й лишається дочекатися чоловіка. Я вирішувала, чи є для цієї людини місце в моєму житті.
Вадим потроху змінювався. Почав сам, без прохань, давати гроші на утримання Софії, на садочок та інші її витрати. Дізнався, коли їй робити щеплення, пам’ятав, на який день призначено огляд. Навчився доглядати за малою дитиною.
Однієї ночі в Софії трохи піднялася температура. Я надіслала Вадимові повідомлення, просто щоб він знав. Не минуло й пів години, як він уже стояв біля дверей. До кімнати не зайшов, щоб не шуміти.
— Що лікар сказав?
— Нічого серйозного.
— Слава Богу. — Вадим полегшено зітхнув.
Я глянула на нього.
— Ти не мусиш щоразу приїжджати.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.