Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 9 з 32

Я почула це — і серце в мене стиснулося. Я нічого не відповіла. Уперше він сказав мені не про те, на що має право, а про те, за що хоче відповідати.

Коли вже здавалося, що все налагоджується, зателефонувала Жанна. Таким холодним її голосу я ще не чула.

— Оксано, на вихідних привези Софію додому.

— Навіщо?

— У нас сімейна справа. Важлива.

— Яка справа?

— Роковини смерті Вадимового діда. Будемо його поминати.

Я промовчала.

— Софія ж онука. Їй слід бути з нами.

Софія сиділа поруч і малювала. Я глянула на неї.

— Привезу її, щоб ушанувати його пам’ять.

— А сама?

— Я теж прийду.

Жанна зневажливо всміхнулася.

— От і добре. Мені треба тобі дещо сказати.

Я розуміла, що вона сказала це не між іншим. За вікном вечірнє небо починало затягуватися хмарами. Останні два роки я намагалася налагодити собі спокійне життя. Тепер досить було один раз переступити той поріг, щоб знову зіткнутися з тим, чого я досі уникала.

Я не знала, про що Жанна хоче поговорити. Знала тільки, що більше не ввійду туди невісткою, яка опускає голову й чекає, поки за неї вирішать, як їй жити. Я прийду як мати, яка має право обирати майбутнє доньки. Думаючи про майбутні поминки, я відчувала, що після них щось зміниться, хоча не могла уявити, що саме.

До Вадима я повезла Софію рано-вранці, щоб вона не втомилася в дорозі. Що ближче ми під’їжджали до району, де я раніше жила, то спокійніше мені чомусь ставало. Зовсім інакше я почувалася того дня, коли Вадим залишив мене біля батьківського дому з немовлям і кількома сумками одягу, який ще треба було розібрати. Тоді я не знала, куди йти, і боялася несхвального погляду свекрухи. Тепер у мене були робота, заробіток, своє життя. І я не сумнівалася, що маю право обирати для Софії те, що вважаю найкращим.

Вадим чекав біля воріт. Щойно побачив Софію, підійшов до нас.

— Софіє, не втомилася?

Вона глянула спершу на нього, а тоді на мене.

— Привітайся з татом, — сказала я з усмішкою.

— Привіт, тату, — пробурмотіла вона.

Від цих двох слів Вадим на кілька секунд завмер. Його усмішка пом’якшала.

— Привіт, доню.

Він нахилився до маленького рюкзака в неї за спиною, але Софія міцно вхопилася за лямки.

— Хай мама несе.

Вадим не став наполягати й пішов поруч із нами.

То був той самий дім, у якому я жила, але тепер я сприймала його інакше. Роки, коли я намагалася зробити цей дім своїм, здавалися далекими. Навіть речі, поруч із якими я колись почувалася маленькою, вже не мали наді мною колишньої влади.

У вітальні, біля куточка пам’яті, сиділа Жанна. Поминальні частування вже розклали. Вона зміряла мене поглядом з голови до ніг і перевела очі на Софію.

— Підійди, дай бабусі на тебе подивитися.

Софія притулилася до мене, і я не стала її примушувати. Жанна вимушено засміялася.

— От скільки не бачилися. Уже й бабусю забула.

— Дитині треба часу, щоб звикнути, — спокійно сказала я.

Жанна мені не відповіла. Глянула на Вадима.

— От бачиш. Я ж казала: вона стільки прожила в Оксаниних батьків, що вже й не знає, хто в неї бабуся й дідусь із твого боку.

— Мамо, ми сьогодні зібралися пом’янути діда. Не говорімо про це, — одразу сказав Вадим.

Жанна замовкла. Я глянула на Вадима з дивним відчуттям: раніше він ніколи так не розмовляв із матір’ю.

Коли ми вшанували пам’ять діда й сіли за стіл, родичі ще сходилися. У домі ставало людніше, і мене взялися розпитувати. Один хотів знати, чи збираюся я повертатися до чоловікового дому, інший — чому ми так довго живемо окремо. Хтось навіть зауважив, що молоде подружжя часом дметься одне на одного місяцями й нічого особливого в цьому немає. Я усміхалася й залишала запитання без відповіді. Мені не хотілося, щоб поминки перетворилися на обговорення наших сімейних справ.

Уже наприкінці обіду одна з Вадимових тіток ніби між іншим заговорила про мою роботу.

— Чула, в Оксани своя справа, та ще й добре йде. Правда?…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики