Я почула це — і серце в мене стиснулося. Я нічого не відповіла. Уперше він сказав мені не про те, на що має право, а про те, за що хоче відповідати.
Коли вже здавалося, що все налагоджується, зателефонувала Жанна. Таким холодним її голосу я ще не чула.
— Оксано, на вихідних привези Софію додому.
— Навіщо?
— У нас сімейна справа. Важлива.
— Яка справа?
— Роковини смерті Вадимового діда. Будемо його поминати.
Я промовчала.
— Софія ж онука. Їй слід бути з нами.
Софія сиділа поруч і малювала. Я глянула на неї.
— Привезу її, щоб ушанувати його пам’ять.
— А сама?
— Я теж прийду.
Жанна зневажливо всміхнулася.
— От і добре. Мені треба тобі дещо сказати.
Я розуміла, що вона сказала це не між іншим. За вікном вечірнє небо починало затягуватися хмарами. Останні два роки я намагалася налагодити собі спокійне життя. Тепер досить було один раз переступити той поріг, щоб знову зіткнутися з тим, чого я досі уникала.
Я не знала, про що Жанна хоче поговорити. Знала тільки, що більше не ввійду туди невісткою, яка опускає голову й чекає, поки за неї вирішать, як їй жити. Я прийду як мати, яка має право обирати майбутнє доньки. Думаючи про майбутні поминки, я відчувала, що після них щось зміниться, хоча не могла уявити, що саме.
До Вадима я повезла Софію рано-вранці, щоб вона не втомилася в дорозі. Що ближче ми під’їжджали до району, де я раніше жила, то спокійніше мені чомусь ставало. Зовсім інакше я почувалася того дня, коли Вадим залишив мене біля батьківського дому з немовлям і кількома сумками одягу, який ще треба було розібрати. Тоді я не знала, куди йти, і боялася несхвального погляду свекрухи. Тепер у мене були робота, заробіток, своє життя. І я не сумнівалася, що маю право обирати для Софії те, що вважаю найкращим.
Вадим чекав біля воріт. Щойно побачив Софію, підійшов до нас.
— Софіє, не втомилася?
Вона глянула спершу на нього, а тоді на мене.
— Привітайся з татом, — сказала я з усмішкою.
— Привіт, тату, — пробурмотіла вона.
Від цих двох слів Вадим на кілька секунд завмер. Його усмішка пом’якшала.
— Привіт, доню.
Він нахилився до маленького рюкзака в неї за спиною, але Софія міцно вхопилася за лямки.
— Хай мама несе.
Вадим не став наполягати й пішов поруч із нами.
То був той самий дім, у якому я жила, але тепер я сприймала його інакше. Роки, коли я намагалася зробити цей дім своїм, здавалися далекими. Навіть речі, поруч із якими я колись почувалася маленькою, вже не мали наді мною колишньої влади.
У вітальні, біля куточка пам’яті, сиділа Жанна. Поминальні частування вже розклали. Вона зміряла мене поглядом з голови до ніг і перевела очі на Софію.
— Підійди, дай бабусі на тебе подивитися.
Софія притулилася до мене, і я не стала її примушувати. Жанна вимушено засміялася.
— От скільки не бачилися. Уже й бабусю забула.
— Дитині треба часу, щоб звикнути, — спокійно сказала я.
Жанна мені не відповіла. Глянула на Вадима.
— От бачиш. Я ж казала: вона стільки прожила в Оксаниних батьків, що вже й не знає, хто в неї бабуся й дідусь із твого боку.
— Мамо, ми сьогодні зібралися пом’янути діда. Не говорімо про це, — одразу сказав Вадим.
Жанна замовкла. Я глянула на Вадима з дивним відчуттям: раніше він ніколи так не розмовляв із матір’ю.
Коли ми вшанували пам’ять діда й сіли за стіл, родичі ще сходилися. У домі ставало людніше, і мене взялися розпитувати. Один хотів знати, чи збираюся я повертатися до чоловікового дому, інший — чому ми так довго живемо окремо. Хтось навіть зауважив, що молоде подружжя часом дметься одне на одного місяцями й нічого особливого в цьому немає. Я усміхалася й залишала запитання без відповіді. Мені не хотілося, щоб поминки перетворилися на обговорення наших сімейних справ.
Уже наприкінці обіду одна з Вадимових тіток ніби між іншим заговорила про мою роботу.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.