Я не встигла відповісти.
— Та так, береться за всякі дрібниці, працює вдома в батьків, — сказала Жанна. — Нічого особливого.
Я відклала виделку й ніж. Вадим глянув на матір.
— Мамо.
— Що? — Жанна насупилася.
— Оксана керує власною консалтинговою командою.
Усі, хто сидів за столом, разом глянули на мене.
— Керує? — здивувалася Жанна.
— Так, керує, — так само спокійно підтвердив Вадим. — І за цей час вона встигла добряче просунутися в роботі.
Я не думала, що Вадим заговорить про це за спільним столом. Хтось із рідних усміхнувся.
— То ж добре. Власна справа жінці тільки на користь.
Жанна більше нічого не сказала, та я помітила, що погляд у неї змінився.
Після обіду Жанна покликала мене до маленької кімнати в глибині дому. Вадим було рушив за нами, та вона одразу його зупинила:
— А ти зачекай за дверима.
Вадим глянув на мене. Я кивнула.
— Залишайся тут.
Ми зайшли вдвох, і двері за нами зачинилися. Жанна сіла й показала на стілець навпроти.
— Присядь.
Я сіла. Вона довго дивилася на мене, перш ніж спитати:
— Ти думаєш повернутися до Вадима?
— Ви питаєте, чи ми знову житимемо разом?
— Так, про це.
— Я ще не вирішила.
— І довго ти ще збираєшся набивати собі ціну? — Жанна зневажливо всміхнулася.
Я глянула на неї.
— Я собі ціни не набиваю.
— То чому ж він каже, що хоче тебе повернути, а ти все не погоджуєшся?
— Бо я маю бути певна: якщо повернуся, ми із Софією житимемо інакше. — Жанна нічого не сказала, і я договорила: — Я не збираюся повертатися, щоб знову жити за вашими правилами.
Жанна глянула на мене.
— Ти думаєш, я заради тебе стану іншою?
Я не стала відповідати на це прямо.
— Я не прошу вас змінюватися.
— А чого ж ти тоді хочеш?
— Щоб Вадим узяв на себе відповідальність за свою сім’ю.
Жанна підібгала губи.
— Вадим — мій син.
— Я знаю.
— Хіба він може покинути матір заради дружини?
Я похитала головою.
— Щоб він вас покинув? Я жодного разу про це не просила.
Жанна пильно глянула на мене.
— Чого ж ти хочеш від нього домогтися?
— Хочу, щоб він зрозумів: з матір’ю в нього одні стосунки, з дружиною — інші. І жодна з них не мусить жертвувати собою, щоб інша була задоволена.
Якийсь час ми обидві мовчали.
— Ти змінилася? — нарешті спитала Жанна.
— Так. — Я всміхнулася.
— Раніше ти б не посміла так зі мною говорити.
— Раніше я боялася. — Я зустріла її погляд і не відвела очей. — Тепер я не боюся втратити сім’ю, якщо, щоб залишитися в ній, мені доведеться зректися самої себе.
Жанна трохи розгубилася. Я підвелася зі стільця.
— Вибачте, я піду до Софії.
Я вже відчинила двері, коли Жанна гукнула мене:
— Оксано… — Я обернулася. Вона завагалася на кілька секунд. — Вадим же й справді хоче, щоб ти повернулася.
— Я бачу, як він змінився.
— Я теж це помітила. То чому ти досі не погоджуєшся?
Я відповіла після паузи:
— Бо кілька місяців змін не перекреслять того, що тривало роками.
Я вийшла й зупинилася у дверях вітальні. Софія заливалася сміхом на килимі, а Вадим будував їй будиночок із LEGO. Дивлячись на них, я зрозуміла, чого хотіла від нашого спільного життя. Мені ніколи не були потрібні ні бездоганний чоловік, ні багата сім’я. Мені була потрібна людина, яка залишиться поруч, коли дружині потрібен захист, і знайде у своєму серці місце для доньки. Щоб у сім’ї один не вирішував за всіх, поки інший раз у раз поступається й жертвує собою.
Вадим підвів очі.
— З мамою вже поговорила?
— Так.
— Втомилася?
— Ні.
Він глянув на мене.
— Що вона тобі сказала?
— Те, що нам із нею й треба було обговорити.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.