Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 11 з 32

Увечері, коли ми вже збиралися йти, Жанна несподівано простягнула Софії маленьку коробочку.

— Це тобі від бабусі.

Софія звела на мене очі. Я відкрила кришечку й побачила під нею простий срібний браслет. Я завагалася, чи приймати подарунок.

— Бабуся дарує його онучці, — сказала Жанна й подивилася на мене. — Більше мені нічого сказати.

Я кивнула.

— Дякую.

Софія взяла коробочку.

— Дякую, бабусю.

Жанна швидко відвернулася. Чи заплакала вона, я не бачила. Лише помітила, як ледь здригнулася її рука.

На зворотному шляху Вадим вів машину повільно. Софія спала на задньому сидінні. Ми довго їхали мовчки, перш ніж він заговорив:

— Можна тебе дещо спитати?

— Питай.

— Якщо в нас буде окрема квартира, я не проситиму тебе жити з мамою й почну поважати твою роботу, ти даси мені шанс?

Я подивилася у вікно.

— Не від мене залежить, чи матимеш ти шанс.

— А від кого тоді?

— Ти сам маєш його заслужити. — Вадим замовк, і я продовжила: — Не намагайся за місяць мене розчулити, щоб потім знову стати таким, як раніше.

— Розумію.

— І не кажи, що я маю повернутися лише тому, що ти мене кохаєш.

— Добре.

— Покажи, що можеш бути чоловіком і батьком. Що можеш відстояти межі своєї сім’ї.

Вадим трохи міцніше стиснув кермо.

— Я це зроблю.

Я не обіцяла повернутися. Але вперше не зачинила перед ним двері остаточно. Я пам’ятала, що між нами було. І все ж дала йому шанс: мені хотілося самій побачити, чи достатньо подорослішала людина, яка розчарувала мене найдужче, щоб знову стати частиною мого життя.

У батьків я ледь устигла вкласти Софію, як Вадим написав: «Я вже дав завдаток за квартиру». Я поглянула на екран, і тут-таки надійшло друге повідомлення: «Хочу почати з того, щоб у нас трьох був свій дім».

Я не відповіла. Відклала телефон і підійшла до вікна. За склом, як і раніше, горіли вогні міста. Я стояла на роздоріжжі. Одна дорога вела назад до нашого шлюбу, але тепер на зовсім інших умовах. На іншій залишалося все, що я вже мала: спокійне, вільне життя, у якому я відповідала за Софію й більше ні з ким не була пов’язана. Куди йти, я ще не знала. Але цього разу вибирати мала я.

Уранці я ледь устигла прийти до офісу, як Артем простягнув мені теку.

— Оксано, тут є дещо, про що тобі треба знати.

На першій сторінці була пропозиція співпраці від великої столичної будівельної компанії. Я завмерла, побачивши її назву. Довго дивилася на літери, хоча відразу впізнала компанію: там працював Вадим. Під пропозицією стояв підпис його безпосереднього керівника.

Я закрила теку. Не могла зрозуміти, чи це просто збіг і що тепер із цього вийде. Досі моя робота й мій шлюб ніби існували нарізно. Два роки я намагалася нічого не розпитувати про Вадимову компанію. Якщо при мені згадували батька Софії, я тихо відповідала, що він працює, і на тому замовкала. Тепер справа, яку я з такими труднощами збудувала, привела мене до тих самих дверей, за якими я так намагалася все залишити.

Артем сидів навпроти. Помітивши, що я мовчу, він запитав:

— Ти знаєш цю компанію?

Я поклала теку.

— Так, знаю.

— Це проблема?

— Ні. — Я трохи помовчала. — Але відсьогодні нам треба чітко відокремлювати роботу від особистих справ.

Артем подивився на мене й кивнув.

— Зрозумів.

Тоді я знову відкрила теку й почала розбирати пропозицію пункт за пунктом. Я не хотіла, щоб біль, який лишився після наших стосунків, змусив мене відмовитися від договору, що міг дати команді роботу зовсім іншого масштабу. Але якщо я візьмуся за проєкт, доведеться пильнувати, щоб жодного рішення не ухвалити під впливом того, що я відчуваю до Вадима.

Того ж дня мені зателефонувала Поліна. Вона відповідала за проєкт від компанії.

— Добрий день, Оксано. Можете приїхати до нас в офіс? Хотілося б докладніше обговорити план.

Я погодилася. Уже наступного дня ми з Артемом приїхали до головного офісу. Будівля стояла в діловому районі й мала майже двадцять поверхів. Надворі росли доглянуті дерева, вестибюлем без упину йшли бездоганно вбрані люди. Підбори цокали по мармуровій підлозі, і я мимоволі згадала, як приїжджала сюди забрати Вадима після роботи. Сьогодні на мене тут чекали як на ділову партнерку. Тоді я приїжджала як дружина працівника…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики