Увечері, коли ми вже збиралися йти, Жанна несподівано простягнула Софії маленьку коробочку.
— Це тобі від бабусі.
Софія звела на мене очі. Я відкрила кришечку й побачила під нею простий срібний браслет. Я завагалася, чи приймати подарунок.
— Бабуся дарує його онучці, — сказала Жанна й подивилася на мене. — Більше мені нічого сказати.
Я кивнула.
— Дякую.
Софія взяла коробочку.
— Дякую, бабусю.
Жанна швидко відвернулася. Чи заплакала вона, я не бачила. Лише помітила, як ледь здригнулася її рука.
На зворотному шляху Вадим вів машину повільно. Софія спала на задньому сидінні. Ми довго їхали мовчки, перш ніж він заговорив:
— Можна тебе дещо спитати?
— Питай.
— Якщо в нас буде окрема квартира, я не проситиму тебе жити з мамою й почну поважати твою роботу, ти даси мені шанс?
Я подивилася у вікно.
— Не від мене залежить, чи матимеш ти шанс.
— А від кого тоді?
— Ти сам маєш його заслужити. — Вадим замовк, і я продовжила: — Не намагайся за місяць мене розчулити, щоб потім знову стати таким, як раніше.
— Розумію.
— І не кажи, що я маю повернутися лише тому, що ти мене кохаєш.
— Добре.
— Покажи, що можеш бути чоловіком і батьком. Що можеш відстояти межі своєї сім’ї.
Вадим трохи міцніше стиснув кермо.
— Я це зроблю.
Я не обіцяла повернутися. Але вперше не зачинила перед ним двері остаточно. Я пам’ятала, що між нами було. І все ж дала йому шанс: мені хотілося самій побачити, чи достатньо подорослішала людина, яка розчарувала мене найдужче, щоб знову стати частиною мого життя.
У батьків я ледь устигла вкласти Софію, як Вадим написав: «Я вже дав завдаток за квартиру». Я поглянула на екран, і тут-таки надійшло друге повідомлення: «Хочу почати з того, щоб у нас трьох був свій дім».
Я не відповіла. Відклала телефон і підійшла до вікна. За склом, як і раніше, горіли вогні міста. Я стояла на роздоріжжі. Одна дорога вела назад до нашого шлюбу, але тепер на зовсім інших умовах. На іншій залишалося все, що я вже мала: спокійне, вільне життя, у якому я відповідала за Софію й більше ні з ким не була пов’язана. Куди йти, я ще не знала. Але цього разу вибирати мала я.
Уранці я ледь устигла прийти до офісу, як Артем простягнув мені теку.
— Оксано, тут є дещо, про що тобі треба знати.
На першій сторінці була пропозиція співпраці від великої столичної будівельної компанії. Я завмерла, побачивши її назву. Довго дивилася на літери, хоча відразу впізнала компанію: там працював Вадим. Під пропозицією стояв підпис його безпосереднього керівника.
Я закрила теку. Не могла зрозуміти, чи це просто збіг і що тепер із цього вийде. Досі моя робота й мій шлюб ніби існували нарізно. Два роки я намагалася нічого не розпитувати про Вадимову компанію. Якщо при мені згадували батька Софії, я тихо відповідала, що він працює, і на тому замовкала. Тепер справа, яку я з такими труднощами збудувала, привела мене до тих самих дверей, за якими я так намагалася все залишити.
Артем сидів навпроти. Помітивши, що я мовчу, він запитав:
— Ти знаєш цю компанію?
Я поклала теку.
— Так, знаю.
— Це проблема?
— Ні. — Я трохи помовчала. — Але відсьогодні нам треба чітко відокремлювати роботу від особистих справ.
Артем подивився на мене й кивнув.
— Зрозумів.
Тоді я знову відкрила теку й почала розбирати пропозицію пункт за пунктом. Я не хотіла, щоб біль, який лишився після наших стосунків, змусив мене відмовитися від договору, що міг дати команді роботу зовсім іншого масштабу. Але якщо я візьмуся за проєкт, доведеться пильнувати, щоб жодного рішення не ухвалити під впливом того, що я відчуваю до Вадима.
Того ж дня мені зателефонувала Поліна. Вона відповідала за проєкт від компанії.
— Добрий день, Оксано. Можете приїхати до нас в офіс? Хотілося б докладніше обговорити план.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.