Поліна провела нас до кімнати для переговорів. Після короткого знайомства вона перейшла до справи:
— Керівництву сподобалося, як ви впоралися з попередніми проєктами.
— Дякую. — Я всміхнулася.
— Ця робота для нас важлива. Ми хочемо, щоб ваша команда взяла на себе всю стратегію бренду.
— Зробимо все, що в наших силах, — відповіла я й кивнула.
Переговори тривали понад дві години. Я так захопилася обговоренням, що підвела голову лише тоді, коли двері знову відчинилися. На порозі стояв Вадим. Побачивши мене, він зупинився. З його реакції було ясно, що він не сподівався побачити мене тут. Я на кілька секунд затримала на ньому погляд і знову опустила очі до документів.
Поліна повернулася до дверей.
— Вадиме, ти вчасно. Знайомся: це Оксана, вона керує командою наших партнерів.
Вадим подивився на мене.
— Ми знайомі.
— Ви вже зустрічалися? — Поліна трохи здивувалася.
— Ми були одружені, — спокійно відповіла я.
Кілька секунд у кімнаті ніхто не промовив ані слова. У Вадимовому погляді, як мені здалося, змішалося кілька почуттів. Поліна теж на мить зніяковіла, але тут-таки повернулася до ділового тону.
— Тим краще. Тільки над проєктом ми все одно працюватимемо за встановленими правилами.
— Звісно. — Я кивнула.
Увійшовши до кімнати для переговорів, Вадим сів по той бік столу, просто навпроти мене. До кінця зустрічі ми обоє говорили тільки про проєкт. Ні про сім’ю, ні про нову квартиру, ні про Софію ніхто й словом не обмовився. Я бачила, що й він намагається триматися спокійно.
Коли зустріч закінчилася, я вийшла в коридор, де на мене вже чекав Вадим.
— Оксано.
Я зупинилася.
— Що таке?
— Я не знав, що ти візьмешся за цей проєкт.
— Тепер знаєш.
— Хочеш, щоб замість мене призначили когось іншого?
Я подивилася на нього.
— А ти сам не боїшся, що опинишся в незручному становищі?
— Не боюся.
Вадим кивнув.
— Справді?
Я вже зібралася йти, але він знову гукнув мене:
— Оксано. — Я обернулася. — Квартира, яку я винайняв, уже готова.
— Вітаю.
— Хочу, щоб ви із Софією приїхали подивитися.
— Подивлюся, коли мені буде зручно.
— Я на тебе не тисну.
— От і добре.
Я вийшла. На зворотному шляху Артем сидів поруч і якийсь час мовчав. Нарешті запитав:
— Ти як?
— Так.
— Точно?
Я глянула у вікно.
— Точно.
А ввечері я довго сиділа вдома сама. У телефоні чекало повідомлення, яке Вадим надіслав іще вдень: «У квартирі є кімната для Софії й кабінет для тебе». Я залишила його без відповіді. Я розуміла, що він намагається показати, як змінився. Та навіть якщо в новій квартирі є місце для кожної з нас, наш колишній шлюб від цього не стане іншим. Нам ще багато чого належало пройти, перш ніж знову жити разом.
Наступного ранку я відвела Софію в дитсадок. Вона побігла до своєї групи, та раптом озирнулася.
— Мамо, а можна, щоб тато забрав мене сьогодні вдень?
— То сьогодні тебе має забрати тато? — здивувалася я.
Софія кивнула.
— Він обіцяв, що цього тижня мене забере.
Я всміхнулася їй.
— Можна.
Я затрималася біля дверей і дивилася, як вона заходить. Мені більше не хотілося стояти між нею й Вадимом. Хоч би що сталося з нами, Софія мала право знати батька, відчувати, що він її любить, і рости, як інші діти. А я не зобов’язана знову ставати його дружиною. Останнє я повторила подумки.
Того дня Вадим забрав Софію й надіслав мені фото: вона сиділа в машині й притискала до себе плюшеву іграшку. Під знімком була лише одна фраза: «Вона дуже щаслива». Я глянула на екран і мимоволі всміхнулася.
Увечері Софію годі було спинити:
— Ми з татом ходили їсти морозиво! А ще він купив мені книжку й сказав, що в новому домі в мене буде своя кімната.
Я слухала її, не перебиваючи. Коли вона заснула, я сіла біля вікна. Мати підійшла до мене зі склянкою теплої води.
— Вадим забрав Софію?
— Так. Вона так зраділа.
Мати поставила склянку.
— А ти зраділа?
















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.