Життя без прикрасЯ вперше за три роки взяла двотижневу відпустку. Збиралася сидіти вдома, спати й міняти кухонні шпалери. Натомість почула від мами: «Сховай камеру у вітальні».
Вийшовши із супермаркету, я сіла в машину й знову їй зателефонувала. Без відповіді. Повторила. Ще. Лише на п’ятий дзвінок вона взяла слухавку.
— Мамо, поясни нормально, що сталося. Тобі хтось погрожує? Ці сусіди з товариства? Я зараз приїду.
— Не приїжджай! — уперше вона майже закричала. — Не треба, Іро, прошу. Путівка на пошті, рекомендованим листом на твоє ім’я. «Сосновий схил», заїзд завтра, два тижні. Номер на двох, харчування включено, усе оплачено. Машина справна? Збирай дитину й вирушайте сьогодні. До ночі вас у місті бути не повинно.
— А з камерою що?
— Зроби так, щоб уся вітальня потрапила в кадр. Перевіряй щодня. Хоч би що там було, нікому не телефонуй, тільки мені.
— Мамо, ти себе чуєш? Ти хоч розумієш, яка в мене робота?
— Розумію. — Тепер мама говорила тихо. — Іро, донечко, я ж сама тебе ростила. Жодного разу за все життя я тебе не обманула, і ти це знаєш. І зараз правду кажу. Тільки розповісти не можу — ні телефоном, ні зараз. Тобі самій треба побачити. Тоді зрозумієш, чому я мовчала. Усе, їдьте.
Вона знову поклала слухавку першою. Я залишилася на магазинній парковці. Пакет із кефіром я тримала поруч із собою — на пасажирському сидінні. За вікном був спекотний липневий вечір; біля шиномонтажу чоловіки пили квас із пластикової пляшки.
А в мене всередині все стягнулося в кулак. Цей голос я впізнала. Тисячу разів чула його на роботі за дванадцять років, проведених навпроти свідків, яким погрожували. Ні крику, ні сліз, слова виразні, наче людина читає виданий їй аркуш. І крізь цю рівність — нота вже за межами страху. Наче людина застигла на краю й щосили намагається не опустити очей.
Так зараз говорила моя мама. Сперечатися з нею було марно; їхати на дачу — можливо, ще й небезпечно. Її «не приїжджай» звучало так, як попереджають: «Там міна». Мені залишалося виконати те, що вона звеліла, а причини з’ясовувати потім.
Я завела машину й вирушила до магазину техніки. Там знайшлася камера без жодних витребеньок: біла кулька на підставці за 3200. Маленька, з Wi-Fi, мікрофоном і датчиком руху; кут огляду — 110°, запис зберігався в хмарі. Усе, що було потрібно мамі.
— Для чого берете? За нянею наглядати? — поцікавився продавець, зовсім молодий, із сережкою у вусі.
— За котом.
Кота в нас не було.
Дорогою додому мене наздогнав четверговий дзвінок свекрухи. Уже три роки Лідія Григорівна набирала мій номер приблизно о сьомій вечора, незмінно щочетверга. Не за онукою сумувала — їй треба було висловити все, що накопичилося про мене. А я брала слухавку: вона ж мати, їй можна.
— Ну, відпустка в тебе, кажуть, — почала вона замість привітання. — Удома просидиш чи знову до мамусі на грядки попрешся? Дитину в гній потягнеш?
— Ми в санаторій їдемо, Лідіє Григорівно.
Вона помовчала. За звуками в слухавці я зрозуміла, що телефон переклали з однієї руки в іншу.
— Це ще в який? За які шиші? За Володимирові, так? За його страховку? Син у мене у воді, а вона за його гроші по санаторіях роз’їжджає.
— Путівку мама купила.
— Ну звісно, мама. Мамуся в неї, — фиркнула свекруха. — І довго відпочивати збираєтеся? Куди хоч?
— У «Сосновий схил». На два тижні.
— Відпочивай, відпочивай. Мені ж на кладовище до сина йти самій. Ти цього року хоч раз Софію туди звозила? Ні, ніколи тобі. У тебе санаторій.
Вона й далі вичитувала, але до мене долинала тільки половина слів: я думала про камеру. Якби тоді мене зацікавили її розпитування про місце й терміни поїздки, можливо, я б промовчала. Але за три роки звикла відповідати їй чесно, немов на допиті. Мені не було чого ховати. Приховувати щось від неї я не вміла; у неї із цим було інакше.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.