Життя без прикрас— Збирайся. Їдемо в санаторій.
— Зараз, мамо? О восьмій вечора?
— Так. Бабуся нам путівку подарувала. Сюрприз. Там басейн, стайня, з вікна гірський хребет видно. Заселення завтра вранці. Зараз виїдемо — до півночі дістанемося, у готелі переночуємо, а вранці підемо оформлятися.
— Тоді чому завтра не поїхати?
Запитання було слушне. Я ж сама намагалася дістати від мами відповідь на нього.
— Тому що я так вирішила.
Соня подивилася на мене й щось зрозуміла. Діти поліцейських узагалі розуміють зайве. Більше вона не питала, пішла пакувати рюкзак.
Я взяла камеру й пішла до вітальні. Його кімнати. Володимир там не жив окремо від нас, але облаштував її всю: світлий ламінат, стінку з підсвіченими нішами, диван навпроти. Навіть диван обирав сам, неодмінно розкладний — щоб мати могла залишитися, коли приїде. Три роки я ступала по укладеній ним підлозі, уже не згадуючи, чиїх вона рук справа. Як до шраму звикають.
Посеред вітальні я зупинилася й почала оглядати її, наче приїхала на місце події. Праворуч двері, ліворуч вікно й балкон. Уздовж стіни диван; навпроти — телевізор, книжки, фотографії та всілякий дріб’язок у нішах. Ламінат під вибілений дуб був чистий, без жодної плямочки: я сама його мила. Об’єктив мав охопити і цю підлогу, і диван, і обидва виходи. Підходила тільки верхня полиця стінки. З неї зала була як на долоні.
Там уже три роки сиділа Жужа, сіра плюшева сова завбільшки з кішку. Величезні пластикові очі дивилися на диван, плюш збирав пил. Сова була в Соні з п’яти років; гратися нею вона давно перестала, а викинути не дозволяла.
Манікюрними ножицями я розпорола совине черево, вийняла частину синтепону й влаштувала всередині білу кульку. Об’єктив визирав в отвір між лапами. Зашивши іграшку, я відкрила застосунок: зображення вийшло чітке, потрібні частини кімнати потрапили в кадр, мікрофон передавав навіть мій шерех. Залишалося повернути Жужу нагору й трохи розвернути, розширивши огляд.
«Дожила, майоре. Уже сову катуєш», — подумала я.
Перед виходом перевірила балкон, вимкнула газ. Вхідні двері замкнула на обидва оберти. Думку про ланцюжок довелося відкинути: залиши я його зсередини — сама потім не ввійду.
— Мамо, навіщо ти Жужу переставила? — спитала в машині Соня.
Усе-то діти помічають.
— Пил витирала.
— Щоб ти за пил узялася о восьмій вечора — такого ніколи не буває.
— Спи.
Але вона не заснула. Я бачила її в дзеркалі: дивиться на ліхтарі за вікном, думає про щось. Батькові очі в темряві стали майже чорними.
До «Соснового схилу» треба було проїхати сто сімдесят кілометрів. До пів на дванадцяту ночі ми дісталися, знайшли придорожній готель із тарганами й залишилися до ранку. Потім заселилися у двомісний номер: балкон, за ним хребет. У їдальні на нас чекали каша й компот. Соня побачила стайню, і все інше перестало для неї існувати.
А я сіла на ліжко й увімкнула застосунок. У вітальні було порожньо. Ранкове світло било у вікно, лежало на підлозі біля дивана. За сто сімдесят кілометрів від мене Жужа дивилася на знайому кімнату своїми пластиковими очима.
Так минув перший день, за ним другий. Я почувалася дурепою.
Санаторій виявився хорошим, старим, ще радянським: колони, фікуси в діжках, бабусі в панамках на лавках. Від басейну тягнуло хлоркою. У стайні Соня проводила весь час із ранку до вечора. Там були кінь Рижик і дівчинка-конюх Ксюша, яка дозволяла доньці чистити йому боки. На мене ж чекали оплачені мамою процедури — масаж, ванни, електросон. Надягали гумову шапочку на голову, вкладали в темряві; залишалося слухати гул приладу.
І весь час я поверталася до телефона. Перед ранковою кашею, удень на лавці, увечері в ліжку — зазирала туди, як в акваріум. По світлому ламінату повільно переповзало сонце, діставалося до дивана, видиралося на нього й спускалося геть. Потім кімната темніла, а вуличний ліхтар креслив на стелі ґрати балконних дверей. Сова не кліпала. Більше дивитися було ні на що.
Другого дня я перевірила всі спрацювання датчика. Усього чотири записи: на трьох кімнатою пробігав зайчик, відбитий машиною у дворі. Четвертий улаштувала муха. Сіла на об’єктив, і пів хвилини Жужа передавала мені її великим планом.
— Мамо, тут два дні нічого, — сказала я, зателефонувавши їй. — Сиджу як дурепа, у сову втупилася.
— Почекай.
— Чого? Я нічого не розумію. Ти хоч натякни. Хтось прийти має? Ти ключі комусь залишала?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.