Життя без прикрасЗ незвички руки нили, на долонях виступали мозолі. Поступово тіло звикло до навантаження, і до вечора залишалася здорова втома. Після довгих років в офісному кріслі він майже забув, якою приємною вона буває.
Тамара Василівна вмощувалася на лавці біля будинку, вкривалася теплою шаллю й з тихою радістю стежила за ним. Іноді втручалася з порадою, іноді хвалила зроблене:
— Ось тут, синку, щільніше забий, узимку завжди тягнуло. А ґаночок ти який змайстрував! Міцно тепер стоїть, надійно. Батько твій теж усе вмів, сам по господарству вправлявся.
Пам’ять її була мов клаптикова ковдра: ясний шматочок давнього минулого сусідив із провалом там, де мав би зберігатися сьогоднішній ранок. Вона в усіх подробицях пам’ятала, як вони з чоловіком будували дім, і не могла згадати, чим снідала. Та найохочіше говорила про малого Руслана.
Одного вечора, сидячи з Костянтином біля нагрітої печі, вона заговорила про річку:
— Пам’ятаєш, ви з Костею старі дошки мотузками зв’язували? Зібралися на них річкою до самого міста дістатися. Та тільки на першому перекаті вся ваша споруда й розсипалася. Вибралися на берег мокрі, брудні, як двоє чортенят. Я вас тоді кропивою відшмагала, щоб більше куди не треба не потикалися. А потім пирогами нагодувала.
Костянтинові боляче було це слухати. Той день він пам’ятав: йому було десять років, і з Русланом вони тоді не розлучалися. Витівку за витівкою вигадував Руслан, заводій і генератор ідей. Костянтин, спокійніший і розважливіший, брався за виконання. Як два полюси одного магніту, вони доповнювали один одного.
Тітка Тома завжди зустрічала його ласкаво, любила, наче власну дитину. Від тієї світлої дружби залишився попіл зради, і Костянтин не міг примирити в пам’яті одне з іншим.
— Кость твій славний хлопчик був, — повела далі Тамара Василівна, ніби підслухавши його думки. — Розумний, серйозний, усе з книжками. Ти вже бережи його, Русланчику. Гроші дружби не варті, батько твій так казав.
Бували в неї й хвилини ясності. Тоді вона довго вдивлялася в Костянтина, вивчала його обличчя, і в погляді проступав сумнів.
— Змінився ти. У листах зовсім іншим здаєшся.
— У яких листах? — насторожено перепитав він.
— Як у яких? — здивувалася вона. — Щотижня від тебе одержую. Усе розповідаєш: і про роботу, і як живеш. Та ось учора листоноша чергового приніс.
Із комода з’являвся пожовклий конверт. Костянтин брав його й удавав, що читає. Усі листи були написані одним почерком — великі літери із закрутками, схожими на дитячі. Невигадливі розповіді про міські успіхи Руслана були вигадкою.
Костянтин думав, чи не Лариса Миколаївна пише їх, підтримуючи стареньку. Утім, за цим міг стояти й хтось інший. У його становищі виявилася ще одна безглуздість: несправжній матері він уголос читав несправжні послання її справжнього сина. Тамара Василівна слухала й щасливо всміхалася.
Розбираючи якось мотлох на горищі, Костянтин дістався до старої дерев’яної скрині. Віко виявилося незамкненим. Нафталіном були перекладені крихітні льолі, пінетки й вицвілий чепчик; під дитячими речами, на дні, лежав альбом в оксамитовій палітурці. Його Костянтин і відніс униз.
— Знайшовся! — зраділа Тамара Василівна. — А я забула, куди сховала. Нумо погляньмо.
Вони сіли поруч. Вона перегортала товсті картонні аркуші, показуючи то себе — молоду, красиву, поруч із міцним вусатим чоловіком, — то маленького Руслана в нього на руках.
На одній сторінці Костянтинові перехопило подих. Із берега річки на нього дивилися двоє хлопчиків років семи, що обіймали один одного: темноволосий, із широкою усмішкою, і світловолосий, серйозний. Руслан і він сам. Костя. Про цю фотографію він давно забув.
— Водою не розіллєш, — зітхнула Тамара Василівна й провела пальцем по знімку. — Усюди вдвох: до школи й назад, у ліс, на річку. Думала я, виростете — ще й породичаєтеся. А ви он спільну справу відкрили. Добре, Русланчику, що друга не полишаєш. Допомагаєш же йому?
Відповіді в Костянтина не було. На знімку всміхався хлопчик, який виріс і холоднокровно встромив найкращому другові ножа в спину. Костянтин мовчки, квапливо перегорнув сторінку.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Актуальный рассказ, здесь раскрыто все:человеческое достоинство,честь, совесть, главное подтверждение что есть высшие ценности, а деньги , второстепенное!!! Плакала, автор вложил свою душу! Я родом с Украины! Живу в Донецке,Горжусь своим селом на западе,в сотый раз убеждаюсь_- Родина у Человека о́дна ,