Життя без прикрасЗгадувалися перші тривожні дзвіночки. Щойно вони заснували фірму, Руслан зажадав передати йому весь контроль над грошима.
— Ти в нас геній, твоя справа — вигадувати. А мені залиш практичну частину — гроші рахуватиму.
Костянтин охоче погоджувався. Креслення й розрахунки, можливість створювати нове захоплювали його куди дужче за бухгалтерію. Згодом почалися незрозумілі оборудки, про які партнер його не повідомляв. На запитання Руслан відповідав жартами:
— Секрети комерції, друже. Менше знатимеш — краще спатимеш.
І Костянтин вірив. Безглуздо, сліпо — так вірить людина, для якої за словом «дружба» стоїть щось справжнє. Потім усе обірвалося швидко й жорстоко: аудитори виявили величезну нестачу, з’явилися папери з його підробленим підписом. Руслан лише розвів руками.
— Пробач, друже. Я намагався тебе вигородити, та що тепер удієш — факти є факти.
Суду залишалося дотриматися формальності.
— Ти на нього сердишся? На Костю? За те, що він менше за тебе досяг? — тихо запитала Тамара Василівна, вириваючи Костянтина з минулого. У її погляді раптом з’явилося розуміння.
— Що? — Він не відразу збагнув зміст запитання.
— Я стара, але дещо ще розумію. У листах усе про себе, про свої справи розповідаєш. А Костю наче й знати перестав, ані словечка про нього. Недобре, Русланчику. Навіть якщо високо піднявся, друзів забувати не можна.
Костянтин завмер. У сплутаному світі Тамари Василівни для кожного знайшлося місце: Русланові — успішній людині, Костянтинові — невдасі, гідному жалю. І говорила вона про це з ним, із Костянтином, вважаючи його Русланом. Від такої злої насмішки долі йому захотілося розсміятися.
— Пам’ятаю я, — глухо озвався він. — Не забув.
Коли того вечора Тамара Василівна заснула, він надовго залишився біля печі, дивлячись на вогонь. Фотографія не відпускала. Річ була не лише у зраді: десь він випустив з уваги ще щось важливе, якусь подробицю, від якої наче відверталася сама пам’ять.
Йому здавалося, розгадку слід шукати тут — серед старих стін, у плутаних розповідях Тамари Василівни, у власних спогадах, замкнених на сім замків. Вона могла змінити для нього не лише майбутнє, а й сенс прожитого.
Холодні дощі затягнулися. Село огортала сіра в’язка туга; світлих годин залишалося дедалі менше, ночі ставали довгими й холодними. Основний ремонт Костянтин майже завершив: будинок уже скидався на житло, а не на притулок для привидів. Проте вогкість і холод не здавалися. Стару піч топили справно, але прогріти промерзлі стіни їй уже не вдавалося.
Тамара Василівна хворіла дедалі частіше. Спочатку дерло в горлі, потім кашель став глибоким, нестерпним, наче роздирав груди. Лариса Миколаївна навідувалася щодня, приносила мікстури, ставила гірчичники. Поліпшення не було.
Одного разу, послухавши хвору, фельдшерка сказала:
— Пневмонія. З її серцем, та в такому віці, це небезпечно. Потрібні сильні антибіотики, а в медпункті в мене самий пеніцилін залишився. Ще й прострочений. — На кухні вона нервово курила, дивлячись на струмені дощу за шибкою. — У райцентр її треба, до лікарні. Тільки дорогу розвезло, наша машина не пробереться. А возом за такої погоди везти — лише нашкодити.
Костянтин дивився на ліжко. Тамара Василівна дихала насилу, обличчя палало нездоровим рум’янцем, гарячка затуманила очі. У тихому маренні вона то зверталася до померлого чоловіка, то розмовляла з маленьким Русланчиком.
Він звик давати раду складним інженерним завданням, а зараз виявився безпорадним перед найпростішим бажанням — допомогти хворій. На ліки не було грошей; вибратися до міста він теж не міг. Будинок і село тримали його, наче в мишоловці.
Уночі налетіла буря. У димарі вітер вив, мов поранений звір, дощ гатив по даху так, ніби збирався його обвалити. Дах не витримав: спершу краплі застукали в кутку, потім над самим ліжком Тамари Василівни по стіні потягнувся струмінь.
Костянтин схопився й підставив таз. Води ставало дедалі більше, текло вже звідусіль; ловити її тазом було все одно що стримувати повінь наперстком.
— На горище треба, — сказав він собі. — Може, знайду, чим дірку прикрити.
З гасовою лампою він видерся хиткою приставною драбиною. Нагорі пахло прілою соломою та мишачим послідом, під дахом гуляв вітер, розгойдуючи балки. Лампа освітила велику діру там, де згнила одна кроква. У неї просто шмагав дощ.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Актуальный рассказ, здесь раскрыто все:человеческое достоинство,честь, совесть, главное подтверждение что есть высшие ценности, а деньги , второстепенное!!! Плакала, автор вложил свою душу! Я родом с Украины! Живу в Донецке,Горжусь своим селом на западе,в сотый раз убеждаюсь_- Родина у Человека о́дна ,