Життя без прикрасПозашляховик зупинився біля будинку. Його власного будинку — але зараз він був міцніший і затишніший, ніж пам’ятав Руслан. Нові шибки у вікнах, полагоджений дах, дим над комином.
Він вийшов на холодне чисте повітря, пройшов кілька кроків і затримався біля хвіртки. Намагався зрозуміти, з якими словами увійде, що зараз відчуває. Нічого не знаходилося. Порожнеча. Штовхнувши хвіртку, Руслан увійшов.
Костянтин сидів на ґанку без жодного подиву, ніби чекав саме на нього. Простий робочий одяг не заважав йому триматися з гідністю господаря цілого маєтку, а не цієї розвалюхи.
— Вітаю, Руслане, — спокійно промовив Костянтин.
— Папери де? — замість привітання запитав Довгань.
— Ти спершу про неї розкажи. Як вона? — Костянтин кивнув у бік міста.
— Стан стабільний. За словами лікарів, виживе. То де документи?
Костянтин неквапливо підвівся. На Руслана він дивився без ненависті; у голосі чулися втома й гіркота.
— Навіщо ти її тут залишив, Руслане? Як ти міг?
— Тебе це не стосується. Вона їхати відмовилася, сама. Вперлася…
— Неправда, — обірвав його Костянтин. — Ти повівся з нею як із непотрібною річчю: викинув зі свого життя. Зі мною ж ти вчинив точнісінько так само.
Вони стояли віч-на-віч. Колись — найкращі друзі, тепер — вороги.
— Мені потрібні документи, — повторив Руслан, відчуваючи, як підступає лють. — Раджу віддати їх без неприємностей.
— І що потім? — Костянтин усміхнувся. — Ти й далі зводитимеш свою імперію на чужих кістках? А люди так і не дізнаються, що король же голий?
— Гроші отримаєш, — крізь зуби сказав Руслан. — Скільки захочеш. Назви ціну.
— Свобода, яку ти в мене відібрав, ціни не має. І життя твоєї матері теж. Ти ж мало не відібрав у неї життя…
З-за будинку з’явилася Лариса Миколаївна зі старою мисливською рушницею. Не сказавши ні слова, вона зупинилася біля Костянтина.
— Що ви за цирк тут влаштували? — скипів Руслан.
— Гостей зустрічаємо, Руслане Леонідовичу. Місцевий комітет, — незворушно відповіла вона. — Неприємності нам не потрібні. Їдьте звідси й більше не повертайтеся.
Слідом із сусіднього двору показався Степанович. За ним ішли двоє кремезних чоловіків із вилами й сокирами. Вони оточили Руслана півколом.
— Ви при своєму розумі? — закричав він, задкуючи до хвіртки. — Це самоуправство. Я до поліції звернуся!
— Звертайся, — Костянтин знизав плечима. — Заодно покажемо їм папери, які я зберігаю. І свідків вони вислухають. — Він ступив до Руслана. — Ти ж міг приїхати до матері, як син, допомогти їй. Натомість заявився по докази, як злодій. Сам вирішив, ким тобі бути. Тепер іди геть.
Руслан переводив погляд з одного суворого, непривітного обличчя на інше. Тут він програв: змусити цих людей підкоритися було нічим. Глянувши на Костянтина з ненавистю, він різко розвернувся й поквапився до машини.
— Це ще не все, Вербицький! — долинуло вже з машини, що від’їжджала. — Ти про це пошкодуєш!
Костянтин проводжав її поглядом. Перемога не тішила, помста не принесла задоволення. Залишилася гіркота: людина, яку він вважав найкращим другом, стала ось такою.
— Як гадаєш, ще заявиться? — Лариса опустила рушницю.
— Сам — ні, — відповів Костянтин, похитавши головою. — Слідом за ним уже інші приїдуть. У формі. — Він повернувся до неї та чоловіків. — Дякую вам усім.
— Облиш, — відмахнувся Степанович. — Своїх виручати треба. Прийшов ти чужим, а тепер свій. Он як за матір заступаєшся, хоча вона тобі й не рідна.
У будинку було порожньо й тихо. Костянтин дістав теку. Майбутнє повернення до міста здавалося йому найважчим кроком. Туди їхав уже не безхатько, якому ніде переночувати, — туди їхала людина, що мала намір вимагати справедливості.
Попереду була нова битва, але тепер за ним стояло село. Маленьке, майже спорожніле, воно несподівано стало його домом, і в цій боротьбі він більше не залишався сам.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Історія моє глибоке підгрунтя.Ч щиро дякую автору за ці неперевершені життєві рядки. Сама розповідь пронизана сумом розпачем, але іскра надії творить дива.Головге в любих ситуаціях головне залишатись людиною і попри все не здаватись Ще раз щиро дякую.З повагою-Світлана
Актуальный рассказ, здесь раскрыто все:человеческое достоинство,честь, совесть, главное подтверждение что есть высшие ценности, а деньги , второстепенное!!! Плакала, автор вложил свою душу! Я родом с Украины! Живу в Донецке,Горжусь своим селом на западе,в сотый раз убеждаюсь_- Родина у Человека о́дна ,