Життя без прикрасВертоліт забрав Тамару Василівну й зник у нічному небі. Костянтин усе дивився вслід, довго не сходячи з ґанку. Усередині було порожньо. За кілька тижнів будинок став його прихистком — і ось знову в ньому нікого.
— Ну, інженере, з першою частиною впоралися. Далі що? — гукнула Лариса, вивівши його із заціпеніння.
Він зайшов у будинок і вийняв зі схованки теку. Рішення вже визріло. Побачивши, до чого Руслан довів життя власної матері, Костянтин не міг залишити йому можливість і надалі нищити чужі долі.
— Завтра поїду в місто.
— Сам?
— Ні. Допоможеш мені ти. І твій двоюрідний брат, юрист, теж знадобиться.
Вона знову всміхнулася з тією повагою, яку він уже бачив сьогодні.
— З радістю. Час цьому міському хлюстові хвоста прищемити.
Руслан не одразу осмислив усе, що сталося після дзвінка. Першою була приголомшлива звістка про матір. Вона жива. Замість радості прийшла паніка: жива мати могла засвідчити його брехню та зраду.
Потім він подумав про чернетки. Під час переїзду він похапцем кинув їх у стару шухляду на горищі й відтоді вважав, що вони давно згнили, розсипалися на порох. Виявилося, вони збереглися. Страх змусив його задіяти всі зв’язки, роздобути вертоліт, знайти найкращого лікаря. Дбав він у ці години про власний порятунок, а не про материн.
Однак на даху елітної клініки, куди сів вертоліт, Руслан побачив матір на ношах. Стара, хвора, вона лежала непритомна. До цієї миті він діяв зі страху за себе, але перед її зморшкуватим обличчям щось у ньому здригнулося. Він дивився на неї, а згадувалася зовсім інша мати — та, чиї руки пахли пирогами, чий неголосний голос співав йому колискові. У пам’яті оживала її любов, безмежна, звернена до нього. Тепер перед ним була вона ж, тільки постаріла й безпорадна. Уперше за довгі роки Руслан відчув докір сумління. Гострий, наче голка.
Поки за дверима лікарі боролися за її життя, він сидів у коридорі, намагаючись розібратися в сплутаних думках. Знову Костянтин. Звідки він узявся, навіщо доля знову звела їх? Руслан ненавидів його за збережену чесність, за принципи, за нездатність до підлості — за те, якими вони самі колись були. І разом із ненавистю відчував, як щось у душі тягнеться до цієї людини, останнього нагадування про те, ким він міг би стати, але так і не став.
Під ранок із реанімації вийшов лікар.
— Найнебезпечніше позаду. Стан поки тяжкий, але вже стабільний. Ми її витягнемо.
Полегшення тривало недовго. Матір рятували; залишалися Костянтин і документи, які потрапили до нього.
Повернувшись у порожній, холодний пентхаус, Руслан налив віскі. Треба їхати в Затерянкове. Самому. Розбиратися. Папери він мусить забрати за будь-яку ціну, а Костянтина змусити замовкнути. Назавжди.
Ця гостра, холодна думка його не налякала. Межу, за якою перестають дорожити людським життям, він переступив давно. У темному вікні відбивався чужий чоловік із порожніми, холодними очима. Заради збереження імперії, зведеної на зраді й брехні, цей незнайомець не зупинився б ні перед чим.
Шлях до Затерянкового тягнувся нескінченно. Із заднього сидіння чорного позашляховика Руслан дивився на похмурий краєвид, обмірковуючи план. За кермом сидів Павло, його особистий водій і водночас начальник охорони. У минулому спецпризначенець, він умів залагоджувати будь-які проблеми шефа, не ставлячи зайвих запитань.
Добровільно Костянтин паперів не віддасть. Погрози після того, що він зробив для матері, мали б жалюгідний вигляд. Найпростіше запропонувати гроші — але Руслан відчував, що цю людину купити не вдасться. Залишалася сила.
— Павле, біля будинку залишайся в машині, — порушив він мовчанку. — Я зайду сам. Будь готовий. Якщо за пів години мене не буде або щось піде не так, сам знаєш, що робити.
— Зробимо, Руслане Леонідовичу, — рівно відгукнувся Павло, коротко глянувши на нього в дзеркало.
На в’їзді в Затерянкове в Руслана щось стислося всередині. Тут минуло його дитинство, найкращі роки. Промайнула стара школа: за однією партою з Костиком. Річка: пічкурі, яких вони разом ловили. Будинок, де він народився й виріс.
Поділіться враженням від історії
2Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Історія моє глибоке підгрунтя.Ч щиро дякую автору за ці неперевершені життєві рядки. Сама розповідь пронизана сумом розпачем, але іскра надії творить дива.Головге в любих ситуаціях головне залишатись людиною і попри все не здаватись Ще раз щиро дякую.З повагою-Світлана
Актуальный рассказ, здесь раскрыто все:человеческое достоинство,честь, совесть, главное подтверждение что есть высшие ценности, а деньги , второстепенное!!! Плакала, автор вложил свою душу! Я родом с Украины! Живу в Донецке,Горжусь своим селом на западе,в сотый раз убеждаюсь_- Родина у Человека о́дна ,