Життя без прикрас— Терміново з’єднайте з Довганем. Передайте, що справа стосується його матері.
Чекати довелося довго. Нарешті Костянтин почув знайому холодну інтонацію, у якій прозирало роздратування.
— Слухаю вас.
— Руслане, це Костянтин.
Відповіді не було.
— Мати твоя при смерті, — продовжив він без передмов. — Пневмонія. Потрібні антибіотики й лікар. Доправити їх можна вертольотом.
— Що ти верзеш? — Голос Руслана здригнувся. — П’ять років минуло, як моя мати померла.
— Ні, вона жива. У Затерянковому, у твоєму будинку. Але без негайної допомоги справді помре. Тобі з цим жити. — Костянтин помовчав, даючи йому осмислити сказане. — І ще: на горищі знайшлися папери. Тобі варто про них дізнатися. Чернетка того чудового плану, за яким ти усував мене від справи.
Знову запала мовчанка, тепер аж дзвінка, сповнена жаху.
— Чого тобі треба? — насилу вимовив Руслан.
— Даю три години. Тут має сісти вертоліт, у ньому — найкращий лікар і все необхідне. Коли мати буде в безпеці, отримаєш оригінали. До того вони в мене. Обирай, Руслане: життя матері чи власна свобода. Відлік почався.
Костянтин відклав мікрофон. Руки в нього тремтіли. Він глянув на Ларису й побачив у її очах схвалення. Вона кивнула. Тепер вони могли тільки чекати й сподіватися, що в Руслані збереглося хоч трохи людяності.
На зворотному шляху відстань ніби змінювалася. Натруджені м’язи боліли з кожним кроком, холод пробирав до кісток — і дорога тяглася нестерпно довго. Але думки Костянтина вже мчали попереду нього, випереджаючи час, і тоді здавалося, що повернення триватиме лише мить. Чи прилетить допомога? Чи пересилить страх викриття байдужість до матері, давно викресленої з життя? Від Руслана тепер залежало, чи з’явиться над селом вертоліт. Костянтин намагався пригадати його хлопчиком, до зради, до всього, що сталося між ними. Той Руслан плакав, коли помер його собака. Той ділився останнім яблуком. Це була та сама людина, якій він зараз висунув ультиматум, — і все ж поєднати їх у думках було важко. Костянтин знову повертався до цих спогадів, намагаючись знайти в колишньому другові хоч щось, на що ще можна було сподіватися. Невже від хлопчика, якого він знав, зовсім нічого не залишилося?
Лариса була заглиблена у свої думки й усю дорогу мовчала. Тільки на перепочинку, коли вони зупинилися ковтнути з фляжки пекучого спирту, заговорила:
— Правильно, що ти не кинувся одразу мститися. Материнське життя розмінною монетою робити не можна. Витягнемо спочатку Тамару Василівну, потім уже порахуємося.
Костянтин ще дужче утвердився у своєму рішенні. Зараз він домагався порятунку для безпорадної жінки, яка стала йому майже рідною, а власна доля могла зачекати.
До села підійшли в сутінках. Побачивши здалеку освітлені вікна Тамариного будинку, Костянтин стривожився й пришвидшив ходу, майже побіг. Улетівши всередину, зупинився на порозі.
Тамара Василівна лежала під теплою ковдрою. Біля ліжка сидів Степанович. Той самий пиякуватий старий тримав пошарпану книжку й неголосно читав їй.
— А, дісталися! — Він звів свої хитрі очі. — У нас тут культурна програма. Лариса Миколаївна попросила побути з нею. Ну, я й…
Костянтин уже був біля ліжка. Чоло залишалося гарячим, зате хвора дихала рівніше.
— Як вона тут?
— Помаленьку, — зітхнув Степанович. — Жар змінюється ознобом, марить. Казку просила. А що я знаю напам’ять, крім казок?
Над селом почувся гул. Незвичний звук уривався в тутешню тишу й дедалі дужчав. Усі завмерли, прислухаючись.
— Вертоліт… — видихнула Лариса й кинулася до вікна.
Темна громадина зависла над полем за околицею. Прожектор освітив невеликий клаптик землі. Костянтин зустрівся поглядом із Ларисою. Встигли.
За кілька хвилин увійшли троє — два рятувальники у формі й літній сивочолий лікар. Здавалося, на обличчі в нього були написані спокій і впевненість.
— Покажіть хвору.
Лариса швидко пояснила йому становище. Після огляду лікар зробив Тамарі Василівні укол і звелів готувати її до перевезення. Люди діяли злагоджено, без зволікання, кожен знав свою роботу.
Костянтин відступив убік і відчув себе непотрібним. У його тиху заводь увірвався інший світ — із технікою, швидкостями, — порушив її спокій, але саме це вторгнення тепер рятувало Тамару Василівну.
На ношах, укутана ковдрою, вона ненадовго опритомніла. Розплющила очі, відшукала Костянтина серед людей.
— Русланчику… Більше не їдь, синку. Пообіцяй.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Актуальный рассказ, здесь раскрыто все:человеческое достоинство,честь, совесть, главное подтверждение что есть высшие ценности, а деньги , второстепенное!!! Плакала, автор вложил свою душу! Я родом с Украины! Живу в Донецке,Горжусь своим селом на западе,в сотый раз убеждаюсь_- Родина у Человека о́дна ,