Життя без прикрасРуслан же казав, що мати жила тут, поки не померла. Костянтин згадав і затинку перед цими словами. Можливо, той справді вважав її мертвою. А можливо, залишив саму в хаті, що розвалювалася, і чекав, коли вона помре. Від такого припущення його занудило. Навіть від Руслана він не сподівався такої жорстокості.
— Худий який став… — бідкалася стара, обходячи його й роздивляючись. — Що ж, у місті тебе зовсім не годують? Зачекай, піч розтоплю, гарячого тобі зварю. Картопелька в мене є, капуста квашена припасена.
Вона заклопоталася біля печі. Рухалася повільно, невпевнено, але за цією слабкістю вгадувалися звички, вироблені довгими роками самотності. Костянтин дивився, як вона заходжується поратися для нього, і не міг вирішити, що робити самому. Піти зараз — залишити стару саму в холодній хаті. Вона збиралася його нагодувати, а він повернеться й піде. Та й куди? У місті на нього чекали ті самі крижані сходи, ті самі гидливі погляди. Іншого місця, куди можна було б повернутися, у нього не було. Залишитися тут здавалося не менш неможливим. Адже вона чекала сина й уже була певна, що дочекалася. Прийняти її турботу означало погодитися на цю помилку, жити під одним дахом із нею в ролі Руслана — людини, яку Костянтин ненавидів усіма силами душі. Ні піти, ні залишитися він поки що не наважувався.
Двері знову скрипнули. Без стуку зайшла міцна жінка років п’ятдесяти; поверх одягу був накинутий кожушок, у руці — плетений кошик. Обвітрене обличчя й суворий погляд не налаштовували на безтурботне знайомство.
— Тамаро Василівно, принесла вам молока й хліба… — Побачивши Костянтина, жінка затнулася й окинула його гострим, оцінливим поглядом. — Це ще хто у вас?
— Здрастуй, Ларочко! — зраділа стара. — А в мене яке щастя! Синочок приїхав, Русланчик повернувся!
Жінка глянула на Костянтина, потім на стару. Суворість на її обличчі змінилася м’якшим виразом.
— Знову ви, Тамаро Василівно… — зітхнула вона. — Немає тут вашого Русланчика. Ви помилилися.
— Як це помилилася? А стоїть перед тобою хто? Ти що, Ларисо, не бачиш?
— Ви хто такий, чоловіче? — Лариса знову звернулася до нього, тепер уже з явною підозрою. Владна інтонація виказувала людину, звиклу розпоряджатися. — Навіщо прийшли?
— Я… — почав Костянтин і зам’явся.
Правда навряд чи допомогла б йому. Розповідь про те, як колишній друг подарував йому хату власної матері, відправивши сюди гинути, прозвучала б як божевільне марення. Довелося б зізнатися й у тому, що він бездомний і йому більше ніде шукати прихистку.
— Родич я, далекий, — нарешті знайшовся він. — Приїхав ось провідати… тітку.
— Родич, значить? — Лариса хмикнула, анітрохи не повіривши. — І де ж ти раніше був, родиченьку? Тамара Василівна п’ятий рік тут сама живе. Синочок у місто подався, матір забув. Крім мене, ніхто й не ходить. Я місцева фельдшерка, Лариса Миколаївна. Щось про тебе не чула.
— Я не знав, що вона сама залишилася, — неголосно відповів Костянтин.
— Не знав! — перекривила вона. — А тепер дізнався, бач ти. Спадщину приїхав ділити? То запізнився радіти: ділити тут нічого, крім цієї розвалюхи.
Її грубість ішла радше від утоми, ніж від злості. Лариса захищала стару так, як звикла захищатися людина, якій ні на кого покластися і яка давно перестала довіряти чужим.
— Мені не потрібна спадщина, — твердо сказав він.
— Тоді що тобі потрібно?
Тамара Василівна стривожено стежила за ними. Тепер вона знову підійшла до Костянтина, взяла його за руку.
— Ларочко, не кривдь його. Він же з дороги, втомлений, змерз увесь. Подивися, блідий який. Краще з піччю допоможи, ніяк не розпалю, димить, клята.
Заперечувати Лариса не стала, лише зітхнула й узялася до печі. Переклала дрова, звично поправила щось у димоході. Невдовзі загув вогонь, і кімната почала зігріватися, ставати затишнішою.
— Оце вже діло, — пробурчала вона, витираючи руки фартухом. — Гаразд, родиченьку, залишайся, коли вже дістався. Але запам’ятай: скривдиш Тамару Василівну — нарікай на себе. Маленьке в нас село, а своїх чужинцям кривдити не дамо.
З кошика на стіл лягли буханець хліба, пляшка молока й сало.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.