Життя без прикрасВ єдиній кімнаті він зупинився. Крізь брудні шибки проникало так мало світла, що все лишалося в напівтемряві. Майже пів кімнати займала величезна піч. Уздовж стін темніли старі лави, стояли стіл і два табурети; у кутку на ліжку громадилося ганчір’я замість матраца.
Зі стелі тяглися сиві пасма павутиння. Тут ніби багато років не рухався час. Підійшовши до вікна, Костянтин провів рукавом по шибці. За бур’яном на подвір’ї проступили чорні стовбури яблунь у занедбаному саду.
І все ж із цілковитою занедбаністю щось не сходилося. Він озирнувся, почав уважніше роздивлятися кімнату. На запиленому столі стояв порожній кухоль, усередині якого не було павутиння. Біля нього лежала ложка. На печі чорніли свіжі сліди сажі — наче нещодавно хтось намагався її розпалити. А з купи ганчір’я визирав край добротної стьобаної ковдри.
Схоже, сюди приходили ночувати, намагалися обжитися. Можливо, такі самі волоцюги. Костянтин кинув сумку на лаву й опустився поруч. Навіть міркувати далі не лишилося сил: тіло ломило від утоми й холоднечі, шлунок був порожній.
Діставши рештки хліба, він відламав шматочок, але у вогкій напівтемряві їсти не хотілося. Спершу потрібен був вогонь. У сінях знайшлися залишки дров; Костянтин приніс їх до печі й спробував розтопити.
Сирі поліна не розгорялися, а димохід, схоже, був забитий. Їдкий дим повалив у кімнату. Костянтин закашлявся, з очей потекли сльози. Кілька разів він починав наново, аж поки облишив цю затію й знову сів на лаву, обхопивши себе руками.
За шибкою сутеніло, холод дужчав. Наставала перша ніч у новій оселі. Варто було заплющити очі, як перед ним знову з’являлася глузлива усмішка Руслана. «Живи, якщо зможеш». Здається, у цьому парі він поки що програвав.
Сон затягував його у важке, липке забуття, але скрип мостини в сінях змусив різко розплющити очі. Серце закалатало. У хаті хтось був.
Костянтин затамував подих, прислухався. Мостина скрипнула ще раз — ближче.
У дверному отворі вималювалася невисока згорблена постать. У руці вона тримала гасову лампу; тіні від її світла тремтіли на стінах.
— Тут є хто-небудь? — запитав тихий, деренчливий від старості голос.
Костянтин не зміг відповісти. Постать ступила до кімнати, і лампа освітила обличчя старої — прадавнє, наче печене яблуко, з вицвілими, майже прозорими очима. Страху в її погляді не було, радше подив.
— А ти хто будеш, друже? — запитала вона знову.
— Я… Костянтин, — вимовив він, завагавшись. — Мене звати Костянтин. Я тепер господар цієї хати.
— Ти — господар? — Стара недовірливо похитала головою. — Ні, любчику, господар тут один, мій Русланчик. Він у великому місті живе, сюди не їздить.
Вона наблизилася ще трохи, намагаючись роздивитися його в непевному світлі лампи. Тіні рухалися обличчям Костянтина, змінюючи його риси. Раптом стара широко розплющила очі. Зморшки наче розгладилися; обличчя, щойно здивоване й недовірливе, осяяло впізнавання.
— Русланчику… — Голос її затремтів, уриваючись від сліз. — Синочку мій… Ти повернувся.
До нього потяглися тремтячі руки. Костянтин застиг, не в змозі поворухнутися. Мати його найлютішого ворога називала його сином. Вона плакала від щастя — тут, посеред занедбаної хати, у глухому, майже вимерлому селі, куди він прийшов із ключами, отриманими від Руслана. Світ перевернувся. Костянтин дивився на незнайому стару й не знав, як відповісти на її радість. Пояснити помилку, щось сказати, щось зробити — він поки що не міг навіть обрати, з чого почати. Потрясіння заважало зібратися з думками. Він не розумів, як вона могла побачити в ньому іншу людину, та водночас із цим подивом у ньому зароджувалося співчуття.
Стара підійшла впритул. Сухі руки, схожі на пташині лапки, легенько торкнулися його щоки, але він здригнувся, немов від удару струмом. Відступив, інстинктивно відсторонюючись і від дотику, і від цієї страшної помилки.
— Ви сплутали мене з іншим, — постарався він сказати м’яко, проте не залишаючи сумнівів. — Я вам не син.
— Як це не син? — У її затуманених старістю очах з’явилася образа. — Уже ж свого я впізнаю. Голос у тебе погрубішав, сам змужнів… А очі ті самі, батькові. Такі ж темні, серйозні.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.