Життя без прикрас— Це від чого? — не зрозумів Костянтин.
— Від родового гнізда. Затерянкове називається село, за триста кілометрів звідси. Будинок, щоправда, старий, розвалюється. Мати моя там жила, поки не… — Руслан затнувся. — Поки не померла. Років п’ять уже там ніхто не живе. Але в тебе ж дах над головою буде. І піч є — якщо зумієш її розтопити. Вважай, що отримав від мене царський подарунок. Живи, якщо зможеш.
Руслан розсміявся. Жорстокий жарт удався йому на славу: ще один копняк тому, хто вже лежить на землі. Він чекав спалаху гніву, прохання, хоч якоїсь реакції. Костянтин же мовчки розглядав в’язку на гладенькому столі. Назва села глухо повторювалася в голові.
— Навіщо ти все це робиш? — неголосно запитав він, підвівши очі.
— Можу собі дозволити, — відповів Руслан без злості, з крижаним, нічим не обмеженим цинізмом. — Та й цікаво: як міський інтелектуал виживатиме в такій дірі. Усе, забирайся. У мене нарада.
Костянтин неквапливо підійшов до столу. Ключі виявилися важкими, холодними. Узявши їх, він мовчки повернув до виходу, та біля самих дверей озирнувся.
Руслан уже стояв біля вікна й дивився на місто. У його постаті раптом привиділося щось самотнє, майже трагічне. Вершини він досяг, а людське в собі розгубив.
— Знаєш, Руслане, ми ж обіцяли один одного не зраджувати, — сказав Костянтин несподівано спокійним голосом. — Ти від обіцянки відступився, зате отримав усе. Я її дотримав — і залишився ні з чим. Іще побачимо, хто зрештою буде багатшим.
Відповіді він чекати не став. У приймальні секретарка-статуетка проводжала його відверто цікавим поглядом. Потім знову були дзеркала ліфта. Та тепер Костянтин дивився просто у своє відображення: крізь утому й біль в очах проступала холодна, дзвінка рішучість.
До Затерянкового він поїде. Стискаючи іржаву в’язку, він приймав виклик — радше долі, ніж Руслана. Приймати подачку колишнього друга він не збирався.
Дорога виявилася тяжчою й довшою, ніж уявлялося. Електричку вщерть набили похмурі дачники; після неї довелося пересісти в старий деренчливий автобус. Розбитим шосе той ледве повз, зупиняючись біля кожного села. А останні тридцять кілометрів належало пройти пішки: далі автобус не ходив.
— Затерянкове-то є, звісно, — сказав водій, висаджуючи Костянтина на безлюдному перехресті. — Тільки їздять туди тепер рідко. Роз’їхалися майже всі.
Низьке листопадове небо важко сіріло над полями. Воно наче готове було щомиті обрушити на дорогу холодний дощ або мокрий сніг. Костянтин ішов розкислою ґрунтовою дорогою, вгрузаючи в багнюку; міські черевики давно промокли, і холод діставався до кісток. Куди не глянь, до самого виднокраю тяглися почорнілі похмурі поля. На цій дорозі не було ні душі. Чулися тільки завивання вітру та каркання ворон.
Він ішов, наче остання людина на землі, якій залишилося дістатися краю світу. Вітер вив, перегукувалися ворони, а в голові на сполох било: «Живи, якщо зможеш».
Глузування отруювало кожне слово. Руслан розраховував, що він не витримає: зламається, втече або замерзне серед цієї глушини. І саме це додавало Костянтинові лютих, упертих сил. Він дістанеться. Виживе хоча б заради того, щоб ситий негідник переконався: не все купується й вимірюється грошима.
Хати з’явилися зненацька, немов виросли з-під землі. Кілька похилених хат із наглухо забитими вікнами; край дороги іржавів тракторний кістяк. Колодязний журавель застиг у недоладному поклоні. Село-привид — і лише над однією хатою осторонь тягнувся тоненький димок. Отже, не всі його покинули.
Костянтин дістав папірець із нашкрябаною Русланом адресою. Вулиця Вересова, будинок сім. Останній ліворуч.
Саме таку хату він і сподівався побачити. Вона осіла, немов вросла в землю, дах прогнувся. Крізь порожні очниці вікон вітер виводив тужливу пісню. Зі стін лущилася фарба, ґанок згнив; повалений паркан уже не приховував подвір’я, зарослого бур’яном.
На мить розпач обдав його крижаною хвилею, накривши з головою. «Навіщо я сюди прийшов?» Та повертатися йому було нікуди.
Хиткими сходами Костянтин сяк-так видерся до дверей, оббитих вицвілим дерматином. На них висів величезний комірний замок. Він дістав ключ; іржавий механізм піддавався неохоче, проте все ж провернувся.
Клац.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.