Життя без прикрасВін повернувся до Затерянкового. Село більше не було для нього примарою, якою зустріло першого дня. Тут був дім. На отримані гроші він купив кілька порожніх будинків, найняв бригаду й узявся за відновлення.
Йому хотілося повернути селу життя. Він розробив проєкт невеликого екопоселення: гостьові будинки для втомлених від міської метушні людей, майстерні ремісників, ферма. Не заради нового бізнесу він затівав цю роботу.
Спочатку мешканці сумнівалися. Потім на місці руїн почали з’являтися добротні будинки, дорогу розчистили, у село провели електрику. Люди дивилися на задум інакше. Дехто з тих, хто колись виїхав, повертався.
Організаційними справами допомагала займатися Лариса Миколаївна, яка стала його правою рукою. Степанович перестав пити, згадав теслярське ремесло й очолив будівельну бригаду. Село поступово оживало.
Одного разу, розбираючи старі папери в будинку Тамари Василівни, Костянтин знайшов пачку листів. Цього разу це були її власні листи до Руслана. Вона писала синові всі ці роки, але так нічого й не надіслала. У пачці збереглися слова, яких він від неї не отримав.
Костянтин читав, відчуваючи біль і ніжність. У цих листах було її життя: материнська любов до сина, прощення, надія на його повернення. Роки самотності не змусили її перестати чекати. Вона й далі зверталася до нього, хоча написане залишалося вдома, серед її паперів.
В одному листі вона писала: «Синку, я ось про що думаю: дім же не з самих стін і даху складається. Дім там, де на тебе чекають. Хай ти зовсім не приїдеш, я все одно чекатиму. Поки чекаю на тебе, і дім наш живий».
Костянтин упізнавав у цих словах сенс своєї роботи. Він теж будував дім — такий, у якому чекатимуть на людей і до якого люди захочуть повертатися.
Через кілька років Затерянкове було вже не впізнати. Село назвали Чистоозер’ям — на честь лісового озера, яке розчистили й упорядкували. Сюди їхали туристи, ремісники, люди, яким потрібні були спокій і тиша.
Літнього вечора Костянтин сидів на ґанку свого будинку. Колись напівзруйнований, тепер він став осередком нового життя. Поруч вмостилася Лариса Миколаївна. Вечорами вони часто отак сиділи, мовчки проводжаючи сонце за обрій; за ці роки їх поєднала вже не лише дружба.
— Поглянь, — сказала вона, вказавши на дорогу.
У село заходила молода жінка з наплічником. Біля першого будинку вона затрималася, здивовано розглядаючи його, потім рушила далі, переводячи погляд з одного відновленого будинку на інший.
Коли жінка наблизилася до їхнього будинку, Костянтин упізнав Інну. Колишня дружина зупинилася біля хвіртки, не наважуючись її відчинити. Вона постаріла, у волоссі видніла сивина, у погляді — втома.
— Костю? — запитала вона невпевнено.
— Інно. — Він підвівся їй назустріч. — Як ти тут опинилася?
Вона зайшла на подвір’я й озирнулася.
— По телевізору показували ваше село. І тебе. Я спершу не повірила. Захотілося самій побачити, от і приїхала.
— Тепер бачиш, — усміхнувся він.
Вони стояли, не знаходячи слів. Між ними лишилося надто багато.
— Я про Руслана чула, — нарешті почала Інна. — І про все інше. Костю, пробач. Я тоді злякалася. Дурна була.
— Минуло вже, Інно. Зла я на тебе не тримаю.
Вона поглянула на Ларису, потім знову на нього.
— Тобі добре тут? Ти щасливий?
— Так. Тут мій дім.
Самої цієї відповіді вистачило, щоб передати все його нове життя. Інна кивнула, дивлячись на нього очима, що заблищали від сліз.
— Рада за тебе. Справді рада.
Вона побула ще трохи й пішла. Костянтин дивився їй услід без болю та жалю, лише з легким смутком за життям, яке могло скластися, та не склалося.
Коли він знову сів біля Лариси, вона поклала долоню на його руку.
— У кожного своя дорога.
Поділіться враженням від історії
4Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В Жизни дорога не всегда гладкая
Сначала сопереживание с героем, его отношение к пожилому человеку, уважение к человеческому отношению, которого на мой взгляд в настоящее время очень мало, но мое поколение из 60 х, 70 х годов. Кто такой же тот поймет. Большое уважение автору. Спасибо.
Історія моє глибоке підгрунтя.Ч щиро дякую автору за ці неперевершені життєві рядки. Сама розповідь пронизана сумом розпачем, але іскра надії творить дива.Головге в любих ситуаціях головне залишатись людиною і попри все не здаватись Ще раз щиро дякую.З повагою-Світлана
Актуальный рассказ, здесь раскрыто все:человеческое достоинство,честь, совесть, главное подтверждение что есть высшие ценности, а деньги , второстепенное!!! Плакала, автор вложил свою душу! Я родом с Украины! Живу в Донецке,Горжусь своим селом на западе,в сотый раз убеждаюсь_- Родина у Человека о́дна ,