Костянтин повернув гаманець людині, яка позбавила його всього, але замість подяки отримав пропозицію жити в покинутому будинку

Минуло ще п’ять років. Про Чистоозер’я знали далеко за межами області; приїжджали вже не лише відпочивати. Костянтин поєднав інженерний досвід із новими знаннями про екобудівництво й організував освітній центр. Тут усі охочі вчилися зводити будинки з природних матеріалів і жити в злагоді з природою.

Лариса Миколаївна здобула додаткову освіту й відкрила невеликий реабілітаційний центр. Людям, які пережили хвороби та стреси, вона допомагала відновлюватися за допомогою трав і давніх народних методів.

Тамара Василівна померла уві сні, тихо, через два роки після суду над сином. Костянтин поховав її на маленькому сільському кладовищі поруч із чоловіком і поставив на могилі простий дерев’яний хрест.

Він часто приходив посидіти біля неї, подумати. У найтемніші часи ця жінка повернула його життю мету й сенс. Колись він намагався пояснити, що вона помилилася, але потім не став руйнувати її радість. Зазвичай вона бачила в ньому Русланчика, який повернувся; траплялися й короткі хвилини, коли впізнавала Костю. Своє рішення залишитися з нею він вважав найправильнішим учинком у житті.

Через сім років Руслана звільнили умовно-достроково. Постарілий, зломлений, він залишився без грошей, влади та друзів. Одного разу Костянтин побачив його на автобусній зупинці в Чистоозер’ї — тінь колишньої людини.

Підійти Руслан не наважився. Постояв, оглянув оновлене село, будинок, у якому колись жив, і попрямував на кладовище. Костянтин бачив, як довго він залишався біля материної могили. Про що думав, ніхто не знав. Увечері Руслан поїхав; більше тут його не зустрічали.

Восени, коли ліс став золотим і багряним, Костянтинові доставили листа. У конверті був чек на велику суму. Коротка записка без підпису повідомляла: «На відновлення церкви».

Костянтин не сумнівався, що це від Руслана, хоча імені на записці не було. Церкву в Затерянковому зруйнували ще в 30-ті роки, і Тамара Василівна часто говорила про свою мрію побачити її відновленою.

Він перевів погляд із чека на Ларису. Вона кивнула. Йому хотілося вірити, що в Руслані ще збереглося щось живе, що надія все-таки є.

За церкву взялися всім селом. У день освячення Костянтин стояв на пагорбі, дивлячись на те, що вдалося зробити. Уперше за багато десятиліть над Чистоозер’ям лунав передзвін.

Біля нього стояла Лариса. За ці роки соратниця й подруга стала його дружиною. Весілля справили тихе, сільське, але зібралися на нього всі жителі Чистоозер’я.

Костянтин узяв її за руку.

— Пам’ятаєш, із чого все почалося? Руслан жбурнув мені ключі від цього будинку: «Живи, якщо зможеш». Думав, поставив на мені крапку. А життя відтоді лише почалося.

— Дивно доля розпоряджається, — озвалася Лариса, притулившись до його плеча. — Усе забере, а потім дасть більше, ніж було.

Вони дивилися на сонце, що сідало за лісом, на незвичайні барви неба. У будинках спалахували вогні, долинав дитячий сміх. Життя тривало — вперте й сильне, як трава, що пробивається крізь асфальт.