Життя без прикрас«Виросту — збудую в місті будинок, більший за всі інші. І машина в мене буде найгарніша. Костик оселиться зі мною. Працюватимемо разом: вигадуватиме він, продаватиму — я. Ніхто не буде кращим за нас».
Закривши щоденник, Костянтин уже погано бачив крізь сльози. Десь у чудовиську, яким став Руслан, іще залишався той хлопчик, його друг. Тільки тепер було надто пізно.
У залі суду адвокат саме завершував палку промову, переконуючи всіх у чесності свого підзахисного, підприємця й мецената. Коли слово дали Костянтинові, він звернувся до судді.
— Ваша честь, я прошу долучити до справи нові докази, — сказав Костянтин. — Їх знайдено в Затерянковому, у будинку обвинуваченого.
Він поклав на стіл теку. У ній були оригінали договорів, платіжки й розписки зі схованки під подвійним дном. Потім поверх фінансових паперів ліг шкільний щоденник Руслана: його Костянтин пред’являв окремо від документів, що підтверджували обман.
— І ще прошу подивитися ось це, — продовжив він. — Щоденник допоможе суду зрозуміти, з чого все колись почалося між нами. І чим зрештою закінчилося.
Суддя переглядав папери в могильній тиші. Руслан, блідий як полотно, не відривав погляду від дитячого щоденника; обличчя його спотворилося. Удар нижче пояса прийшов звідти, звідки він не міг захиститися, — з минулого, спільного для них обох.
Перші зачитані суддею уривки змусили його схопитися.
— Брехня! — закричав Руслан. — Це він туди підклав! Мститься мені!
— Підсудний, сядьте! — наказав суддя.
Руслан наче не чув наказу. Він дивився на Костянтина з ненавистю і страхом; до них домішувалося щось схоже на розпач.
— Костю, ти знищив усе! Я роками будував, роками! А ти з’явився — і нічого не залишилося!
— Ти сам це зробив, Руслане, — неголосно відповів Костянтин, підводячись. — Тоді, коли відвів нашій дружбі місце пішака у своїй грі. — Він повернувся до судді. — Більше мені додати нічого, ваша честь.
Нові папери стали останнім цвяхом у віко труни імперії Руслана Довганя. Під варту його взяли одразу ж, у залі. Йдучи з конвоєм, він востаннє подивився на Костянтина. Ненависть зникла; погляд був порожній.
Вирок обговорювала вся область: дванадцять років колонії суворого режиму, конфіскація майна. Зведена на обмані бізнес-імперія розсипалася як картковий будиночок. Суд передав Костянтинові частину активів на відшкодування збитків. Справедливість, у яку він майже перестав вірити, таки настала — повільно, незграбно, але невідворотно.
Вийшовши із суду, він затримався на сходах під дрібним весняним дощем. Місто відмивалося від зимового бруду, готувалося жити заново. І Костянтин відчував те саме: наче з душі змивало роками накопичені приниження й розпач.
Лариса Миколаївна приїхала на оголошення вироку. Тепер вона стояла поруч.
— Закінчилося, інженере, — сказала вона й поплескала його по плечу. — Вітаю з перемогою.
— З нашою перемогою. Сам я б не впорався.
Якийсь час вони мовчки дивилися на людей, що поспішали у своїх справах.
— Далі що? — запитала Лариса. — Залишишся в місті, фірму заново підійматимеш?
Костянтин подивився на скляні висотки, на машини, що безупинно снували, і похитав головою.
— Ні. Для мене це місто померло. Я йому чужий.
Рішення про те, що робити далі, Костянтин уже мав. Частину отриманих грошей він спрямував на найкращу клініку для Тамари Василівни. Потім її перевели до приватного пансіонату, де піклувалися про літніх людей із порушеннями пам’яті. Тепер поруч були лікарі, вона мала добрий догляд і жила в зручних умовах. Костянтин не повернувся до колишньої справи в місті; він і далі приїжджав до неї.
Костянтин приїжджав щотижня. Іноді вона не впізнавала його, іноді називала Русланчиком. Але колишньої туги й покинутості в погляді більше не було; вона стала спокійнішою і здавалася по-своєму щасливою. Часто розпитувала про Костю. Він вигадував розповіді про їхню з Русланом дружбу, а вона слухала й усміхалася.
Під час одних із таких відвідин Тамара Василівна раптом узяла його за руку. Погляд став ясним і осмисленим.
— Хороша ти людина, Костю. Краща за мого Русланчика. Шкода, що у вас життя так повернулося.
Поділіться враженням від історії
4Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В Жизни дорога не всегда гладкая
Сначала сопереживание с героем, его отношение к пожилому человеку, уважение к человеческому отношению, которого на мой взгляд в настоящее время очень мало, но мое поколение из 60 х, 70 х годов. Кто такой же тот поймет. Большое уважение автору. Спасибо.
Історія моє глибоке підгрунтя.Ч щиро дякую автору за ці неперевершені життєві рядки. Сама розповідь пронизана сумом розпачем, але іскра надії творить дива.Головге в любих ситуаціях головне залишатись людиною і попри все не здаватись Ще раз щиро дякую.З повагою-Світлана
Актуальный рассказ, здесь раскрыто все:человеческое достоинство,честь, совесть, главное подтверждение что есть высшие ценности, а деньги , второстепенное!!! Плакала, автор вложил свою душу! Я родом с Украины! Живу в Донецке,Горжусь своим селом на западе,в сотый раз убеждаюсь_- Родина у Человека о́дна ,