Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Але думка про церкву залишилася. Добре було б зайти, поставити свічку Богові, попросити пробачення. Виросли в епоху розвиненого соціалізму, а молитися, звертатися по допомогу до вищих сил їх не навчили. Йому ж хотілося попросити за цих двох: нехай у них усе складеться, нехай покличуть його на весілля. А згодом, може, й на хрестини.

Він усміхнувся й помахав молодим. Вийшовши з під’їзду, Віктор з Іриною помахали йому у відповідь.

— Хороша людина Аркадій Вікторович. І в роботі справжній професіонал, — сказав Віктор. — Уявляєш, майже сорок п’ять років в органах. Скільки поколінь слідчих навчив!

— А діти в нього за кордоном, я правильно зрозуміла?

— Так, два сини. Тільки продовжувати його справу вони не захотіли. А ж і дід, і прадід мого вчителя були слідчими. У родині служили й у спецслужбах, і ще за царських часів. Досвід величезний, ти навіть не уявляєш.

— Де вже мені уявити. Я санітарка в пансіонаті для літніх людей. Про слідчих знаю лише з фільмів та серіалів.

— Ірино, пробач, я не хотів тебе образити. Я впевнений, що такі люди, як ти, потрібні. Може, я сам колись стану немічним, безпорадним старим і мені знадобиться твій догляд. Хіба такого не може бути?

— Може. Якщо ми одружимося й будемо разом до старості, довго, щасливо й у достатку.

— Будемо неодмінно. Я, звісно, не пропоную тобі просто зараз виходити заміж, але на побачення запрошую. Якщо ти згодна, з наших стосунків цілком може вийти міцна сім’я. Мені цього хочеться.

— Я й справді тобі сподобалася?

Ірина здригнулася, лише коли почула власне запитання. Ну навіщо вона це сказала? Виставила себе цілковитою дурепою, відразу заговорила про заміжжя. Вона почервоніла й опустила очі.

— Вікторе, вибач. Я подумала й одразу промовила вголос. Ніяково вийшло.

— А мені подобаються щирі дівчата. Кажуть, що думають, а потім ось так просять пробачення. Так, ти мені подобаєшся. І це не вдячність за звільнення. Ти сама мені до вподоби. Підемо в кафе, вип’ємо кави?

— Підемо.

У кафе вони просиділи майже до закриття. Потім гуляли нічним містом, вдихали запах осені, опалого листя й не помічали холоду.

Ірина вперше полюбила осінь. Жовте листя, каштани під ногами, дрібний дощ — усе стало їй дорогим. Навіть перші заморозки, що обпікали так, що доводилося дихати носом і випускати з рота клуби пари.

— Дякую тобі за цей вечір, Вікторе. Скажу чесно: я вперше люблю осінь. Раніше ненавиділа її — багно, сльоту, вогкість. А тепер…

Вона хотіла додати, що поруч із ним їй нічого не страшно, але прикусила язика.

— Знаєш, Ірино, вміти вчасно зупинитися — добре вміння. Навіть якщо збираєшся сказати щось приємне. Не сперечайся: я вважаю, що моя дружина має це вміти.

Віктор говорив серйозно. Ірина була чудовою людиною — це він уже розумів. Одягнена бідно, немодно, не за погодою, але все це можна виправити. Подбати про дівчину, яку життя не раз пошарпало, — його завдання. Попри всі свої біди вона не зачерствіла.

Він ніжно пригорнув її до себе й поцілував у чоло.

У його сильних руках Ірина розтанула. Хотілося залишитися так, нікуди не йти, не рухатися — навіть не дихати. Вона боялася сполохати своє щастя. Але Віктор, ніби прочитавши її думки, трохи відсторонив дівчину й тихо заговорив.

— Тобі час спати. Завтра ж добова зміна. А вранці, коли закінчиш чергування, я тебе зустріну й запрошу на сніданок. Згодна?

— Звісно. Яка дівчина відмовиться снідати з таким хлопцем, як ти?

— І не хвилюйся, нікуди я не дінуся. А от ти на вітрі можеш змерзнути й застудитися.

— Тоді доведеться тобі напувати мене теплим молоком, ставити термометр і давати малинове варення. Це ж так приємно.

— Іди додому. Ось твій під’їзд. Сподіваюся, до самої квартири проводжати не знадобиться?

— А ти не хочеш?

Ірина надула губи й уже збиралася образитися, але Віктор ніжно поцілував її в губи. Потім розвернув і легенько підштовхнув до дверей під’їзду.