Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Віктор стукнув себе по голові. Він справді згадав, як залишив папку нагорі й, відволікшись, випустив це з пам’яті. Вона могла впасти й тоді, коли він зачиняв двері кабінету. Звичайна необачність обернулася для нього ув’язненням, але тепер справа знайшлася, і правда вийшла на світ Божий.

— Людмила, дякувати її охайності, відчинила твій кабінет, щоб помити. Зазирнула за шафу й побачила папку. Вона ж не знала, хто й що загубив, тому віднесла знахідку черговому, нашому прапорщику Савелійовичу. Ти його знаєш — уяви, що з ним було! Ледь інфаркт не вхопив, галасу на все відділення. Виходить, прибиральниця впоралася краще за слідчих. Їй уже премію виписали й грамоту вручили, а тебе наказали звільнити. Ось і вся історія.

— Господи… Хто міг подумати, що так вийде!

Віктор досі не міг осягнути того, що сталося. Ірина йому відразу сподобалася, і він вирішив поставити ще одне запитання, щоб привернути її увагу.

— Але як же тут допомогла Ірина?

— Вона прийшла зі мною до відділення. І саме вона підказала Людмилі прибрати за шафою.

— Вікторе, я це сказала без жодного розрахунку, — пояснила Ірина. — У нас на роботі раз на тиждень роблять генеральне прибирання: проходять усі кутки, за кожною тумбочкою, за кожною шафою. Я розговорилася з Людмилою й запитала, чи миють вони там. Порадила зазирнути за шафу у вашому кабінеті. Вона й ухопилася: каже, давно пора павутиння поганяти.

— І нечисть віником полякати, — додав Аркадій Вікторович.

— Авжеж, ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш. А чому Роман Лісовський так учепився в цю історію?

— Хто його знає. Заздрість, може, чи ще щось. Хоча радше заздрість. До тебе він вважався найкращим у відділі — найкращим у лапках. Завзяття в нього є, наполегливості теж вистачає. Спрямувати б їх на справжнє діло — ціни б йому не було. Ще й тебе, Вікторе, обійшов би.

— У нього немає такого вчителя, як ви, Аркадію Вікторовичу. От і мається сам, не знає, чим догодити начальству.

— Що ж, кожному з нас буде наука. Тобі — не губити справи. Людмилі — частіше мити за шафами й диванами. А мені — пам’ятати, що заплутана історія іноді виявляється звичайним побутовим випадком і вирішується простим віником.

Усі троє розсміялися.

— Вікторовичу, дякую вам за обід, за гостинність, — сказав Віктор. — Речі потім заберу, а зараз додому пора. Мені після звільнення дали три дні вихідних, буду відсипатися. Ірино, ви ще залишитеся в мого дорогого вчителя?

— Ні, мені теж додому. Завтра на добу.

— Тоді можна я вас проведу?

Промовивши ці прості слова, Віктор зніяковів, як хлопчисько. Ірину його пропозиція теж змусила почервоніти: до уваги такого молодого чоловіка вона не звикла.

— Я не проти. А може, усі втрьох підемо через парк і з’їмо по морозиву?

— Ах я дурень! — Аркадій Вікторович ляснув себе по лобі. — Я ж обіцяв тобі глясе й досі не пригостив. Недобре вийшло. Але обіцянку свою виконаю, Ірино, неодмінно пригощу.

— Нічого, я запрошу Ірину на цю каву, — підхопив Віктор.

Він мало не підскочив зі стільця й поквапився в коридор одягатися. Аркадій Вікторович подивився на дівчину й стишив голос, щоб учень не почув.

— Придивися до нього. Хороший хлопець, і дівчина йому потрібна така, як ти, не розпещена. Ти йому сподобаєшся. Не бійся, Ірино. Може, це твоє щастя.

Вона кивнула й теж пішла одягатися. Віктор їй подобався: вродливий, веселий, розумний, з усього видно — надійний. З таким не пропадеш. Їй хотілося, щоб він провів її додому, потім покликав на побачення, відвів у кафе на глясе… А потім і заміж.

Ірина вже витала в хмарах і не помітила, як усміхнулася.

— Бачу, Ірина всміхається. Отже, все добре, — сказав Аркадій Вікторович, вийшовши в коридор провести їх.