Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Кивнувши їй на прощання, Аркадій Вікторович підвівся й вийшов. Він попрямував до знайомого відділення міліції. Якщо риба гниє з голови, то з голови й треба починати: спершу все дізнатися, а далі діяти за обставинами. Він іще сподівався витягти Віктора з-за ґрат — не можна дати пропасти такому таланту.

Через тиждень Віктор вийшов із СІЗО. На ґанку він зупинився, підставивши обличчя сонцю. Вітер торкався щік, світло гріло, а він стояв і насолоджувався свободою, якої мало не позбувся. У руках, більше не скутих кайданками, знову відчувалася сила.

Лише тепер він зрозумів, що переживали люди, які потрапили за ґрати через нього чи його колег.

— Вітаю, Вікторе. Ось ти й на волі!

Біля ізолятора на нього чекали Аркадій Вікторович та Ірина. Наставник усміхався.

— Аркадію Вікторовичу! Дорогий мій учителю… Невже це ви!

Віктор збіг сходами, розкинувши руки, й обійняв його, як обійняв би батька. Пригортаючи до себе старого наставника, він плакав і не намагався приховати сльози.

— Поплач, зараз тобі це потрібно. Не тримай у собі, — говорив Аркадій Вікторович, обіймаючи й поплескуючи його.

Віктор підвів голову. Крізь сльози він уже всміхався.

— Я тепер розумію своїх підслідних. Як їм там, як тяжко в кайданках… Це нестерпно.

— Ти вийшов. Тепер усе буде добре.

— Але ж ви знаєте: я справи не брав. А якщо й узяв, то загубити її не міг.

— Папка знайшлася. Давай спершу до мене: поїси, помиєшся, поговоримо, а вже потім розберемося. До речі, познайомся з Іриною, моєю новою подругою. Вона мені багато допомогла, і у твоєму звільненні теж. Тож частково своєю свободою ти завдячуєш їй.

— Дякую вам, Ірино. Я вам щиро вдячний. Але чому мене відпустили, Аркадію Вікторовичу? Я ні чорта не розумію. Відчинили камеру, звеліли зібрати речі й виходити. І ось я тут.

— Хіба тобі від цього погано, мій юний друже?

— Ні, звісно. Тільки все здається якимось розіграшем. Не можу повірити, що це відбувається насправді.

— Насправді, Вікторе, насправді. А тепер їдьмо додому. Помиєшся й поїси. Сусідка мені смачного борщу наварила, є картопля, котлети.

— Господи, після казенної їжі це їжа богів!

У таксі всі троє мовчали. Кожен думав про своє, про непевність долі: навіть розумний, досвідчений слідчий міг припуститися помилки й заплатити за неї свободою.

В Аркадія Вікторовича Віктор помився, відправив свої речі до пральної машини й сів до столу. Він вдихнув запах наваристого борщу й заходився їсти з таким завзяттям, ніби голодував багато років і тепер збирався запастися ситістю ще на кілька років наперед.

— Вікторе, не переборщуй! Борщу в нас ціла каструля, і друга страва є. Ти з таким поспіхом ще й ложку проковтнеш.

— І ложку проковтну, і тарілку вилижу. Ви не уявляєте, як це смачно після казенних харчів!

— Вірю. Тільки не забувай, що ще друга страва чекає. Не поспішай, будь ласка.

Поївши, Віктор заварив чай і уважно подивився на наставника. Його німе запитання не потребувало пояснень. Аркадій Вікторович усміхнувся, посварився на нього пальцем.

— Сподіваюся, тепер ти запам’ятаєш: не можна кидати справи де заманеться. І виносити їх із кабінету не можна.

— Не просто запам’ятаю. Цей випадок випалив мені залізом вашу науку.

Сам Аркадій Вікторович досі дивувався, як проста обставина могла обернутися такою складною справою. Кожна подібна історія чогось навчала.

— Спробуй згадати, Вікторе. Куди ти поклав папку? — запитав він тихо.

— Хоч убийте, не пам’ятаю. Пам’ятав би — нічого цього не сталося б.

— Це правда. До речі, наша прибиральниця Людмила переказувала тобі вітання.

— А вона яким чином тут опинилася?

— Та найпрямішим, дурнику ти мій.

Ірина й Віктор перезирнулися. Обоє не розуміли, як прибиральниця могла виявитися причетною до зникнення слідчих матеріалів, та ще й у справі такого важливого кримінального авторитета, як Бик Михайло Федорович.

— Розповім по порядку. Папку знайшли вчора. Найімовірніше, ти залишив її на самому верху шафи з документами. Поклав туди, куди раніше справ не складав, і забув. Зазвичай ти обирав інше місце, тому цього разу в пам’яті не залишилося, де саме лежать папери. І ще одна твоя необачність: нагорі ти поклав їх невдало. Папка впала в щілину між задньою стінкою шафи та стіною кабінету. Виходить, справа весь цей час була в тебе, тільки за шафою.