Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Романа пересмикнуло. За його спиною бійці групи зареготали й почали кепкувати з нього: слідчий, а не розібрався, що до чого. Глузування лише посилили його роздратування.

— Ану тихо! — прикрикнув він. — Вас сюди привезли допомагати, а не давати мені поради.

— Ми тобі нічого не радимо, ми кажемо як є. Дурень ти, що поліз у цю історію, — відповів старший групи й повернувся до виходу. — Хлопці, йдемо. Нехай сам воює зі старими й бабами.

Він вийшов із квартири й почав спускатися сходами. Решта рушила за ним, не перестаючи голосно реготати.

Червоні плями проступили в Романа на обличчі. Від злості йому бракувало повітря: тепер і він сам бачив, якої помилки припустився. Зробивши кілька глибоких вдихів, слідчий спробував опанувати себе, щоб не зганьбитися ще більше.

— Аркадію Вікторовичу, вас тут, звісно, знають. Але я прошу вас залишити квартиру й не перешкоджати розслідуванню.

Він показав на двері. Проте старий замість того, щоб піти, поліз у внутрішню кишеню свого сірого пальта.

— Подивися: адвокатське посвідчення. Я можу представляти інтереси Ірини, якщо вона зараз дасть усну згоду. Ірино, ти згодна? — Він уважно подивився на розгублену, налякану дівчину.

Ірина закивала.

— Так, згодна. Нехай Аркадій Вікторович буде моїм захисником. І ви не смієте ось так вриватися до мене!

— Ми вже ввійшли. Ірино, ось ордер на обшук за вашою адресою. Для початку дайте відповідь: у квартирі є щось незаконне? Наркотики, зброя? Або, може, матеріали слідства? Не поспішайте, добре подумайте. Аркадій Вікторович розумний і був генералом, але це не означає, що він може все.

— Подумай, Ірино, і відповідай чесно, — сказав Аркадій Вікторович.

Він усміхнувся й кивнув їй, підбадьорюючи: можна говорити, боятися нічого. Ірина спантеличено глянула на нього, потім теж кивнула.

— Я нічого не ховаю. Ні наркотиків, ні зброї в мене немає. І жодних слідчих справ теж.

Тепер вона зрозуміла, навіщо слідчі підняли її з ліжка рано-вранці, але постаралася не виказати цього. Аркадій Вікторович відзначив подумки її кмітливість: розібралася відразу й зуміла нічим не показати, що здогадалася. Трохи допомогти такій дівчині — і з неї міг би вийти хороший фахівець.

Спершу, втім, треба було визволити Віктора. А потім можна подумати про Ірину: влаштувати її діловодкою у відділення або секретаркою до суду. І платили б там більше, і роботи було б менше, ніж у пансіонаті. На дівчину страшно дивитися — шкіра та кістки.

Тим часом Роман обшукував квартиру. Його люди вже все перерили й тепер спантеличено поглядали на начальника: нічого не знайшли. Та й сам він розумів, що такої великої теки тут не сховати ні під килим, ні під підлогу.

У кімнаті стояли старий диван, комод, невелика шафа, стіл і два стільці. На кухні — ще один стіл, дві табуретки й старенький холодильник. У цій бідній обстановці не залишалося місця, де могла б ховатися справа.

Роман копнув кут дивана, розвернувся й махнув своїм людям: закінчуємо.

— Дякую, Ірино. Вибачте, не знаю вашого по батькові. Прийдіть за цією адресою, прочитайте й підпишіть протокол обшуку.

— Завтра я працюю. Не зможу прийти.

— Тоді післязавтра. Рапорт зачекає.

Роман поки не хотів доповідати начальству про нульовий результат. Відкласти папери було зручніше, ніж відразу зізнатися, що він нічого не знайшов.

— Що ж, Романе, ідеш ні з чим? Так ганебно відступаєш?

Аркадій Вікторович розумів, що такими словами принижує колегу й сам чинить підло, але все ж не втримався від шпильки. Лісовський відповідати не став. Лише сповільнив крок і кинув на нього погляд, наче обіцяючи: зачекай, старий, ми ще зустрінемося.

Двері за слідчим зачинилися з грюкотом. Аркадій Вікторович сів на стілець і оглянув кімнату Ірини. До чого ж бідно вона жила — зовсім не те, що його генеральські хороми.

— Слава Богу, встиг. Не хвилюйся, Ірино. Ти ж зрозуміла, що вони тут шукали? — запитав він спокійно, впевнено.

— Зрозуміла. Тільки дарма шукали. У мене цієї справи немає й бути не могло.

— Ти сьогодні відпочиваєш?

Вона кивнула й сіла на ліжко.