Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Біля будинку він зупинився в подиві: біля потрібного під’їзду стояли кілька груп міліції. На ловця і звір біжить. Щоправда, дивно все це. Не обов’язково приїхали до Ірини, але інтуїція й бажання допомогти дівчині змушували його тривожитися.

У двері стукали так, наче били і руками, і ногами. Гуркіт був неймовірний.

Напередодні Роман подав начальству своє стеження так, що Борис Геннадійович мало не наказав їхати до Ірини негайно, проти ночі, із шаблями наголо.

— Романе, злодіїв і шарлатанів треба брати вночі, поки вони…

— Не поспішайте, шефе, Борисе Геннадійовичу. Уранці поїдемо, візьмемо тепленьку з ліжка. Сонна людина податливіша: не відразу тямить, що навколо відбувається. Не те що той, хто цілий день на нервах і насторожі. Розумієте?

— Розумію. Мені хочеться якнайшвидше закрити цю справу. Усе-таки наш співробітник, ганьба на весь відділ.

Роман слухав і подумки заперечував начальникові. Ганьба на весь відділ — аякже! Радше йому хочеться нових зірочок на погони або посади в міністерстві. Нехай не розповідає про честь. Роман згадував, що за часів далекої революції радянська влада розстріляла його діда й бабусю разом: діда — як білогвардійця, бабусю — як прислугу імператриці. Тому кровожерні мотиви начальника він вважав добре знайомими. Подумки він відповідав йому куди різкіше, ніж дозволив би собі вголос. Але капітан нічого цього не вимовив. Нема чого завчасно псувати думку про себе, особливо зараз, коли начальник слухає його й готовий діяти за його пропозицією.

— Вибач, Романе, якщо раніше бував із тобою грубим і несправедливим, — продовжив Борис Геннадійович. — Справ багато, ти не ображайся. Твоє місце в нас завжди було почесним другим. А тепер, виходить, першим.

— Приємно чути, шефе. Я завжди намагаюся працювати на п’ять, хоча щастить не щоразу.

Не києм, то палицею, подумав Лісовський і крізь зуби всміхнувся начальникові.

Уранці він сам очолив групу затримання й привів її за адресою Ірини. Тепер співробітники спецпідрозділу ломилися в її двері, намагаючись вибити хистку стулку. Здавалося, її знесе цією хвилею ненависті.

Почувши крик дівчини, Роман подав знак зупинитися. Такі здоровила все ж послухалися: керував тут він, і рішення залишалося за ним.

— Міліція!

Ірина щільніше запахнула старенький халат і прочинила двері. Крізь щілину вона побачила кремезних чоловіків з автоматами на сходовому майданчику. Спросоння ніяк не могла зрозуміти, що сталося і як тепер діяти.

— Ви хто?

— Капітан міліції Роман Лісовський. У мене ордер на огляд вашої квартири. За результатами або залишу вас у спокої, або заарештую. Підстави для цього є, запевняю.

— Дивно, Романе. Я вважав тебе грамотною й недурною людиною. А ти вриваєшся до дівчини й збираєшся проводити обшук. Де свідки, поняті? Де криміналісти?

Від голосу Аркадія Вікторовича Лісовський розвернувся всім корпусом і мало не підскочив. Ось і головний фігурант, подумав він. Вітько сам не зумів би так спритно все вигадати й улаштувати. На ловця і звір біжить — тільки тут, мабуть, не просто звір, а досвідчений вовк.

— Аркадію Вікторовичу, товаришу генерале! А я й до вас збирався.

— Сподіваюся, не обшукувати?

— Уявіть собі, у мене є законні підстави приїхати й оглянути вашу квартиру. Сподіваюся, відставний генерал зустріне колегу…

— З любов’ю й розкритими обіймами. Тільки спершу покажеш ордер, без нього мої двері не відчиняться. Це по-перше. А по-друге, навіщо ломитися до цієї милої…

— Бандитки, — нахабно перебив Роман.

— Ввічливість і повага до старих колег тобі, бачу, незнайомі.

Лісовський почав відповідати й мало не прохопився, що саме він підставив Віктора. Вчасно прикусив язика. Аркадієві Вікторовичу цього вистачило, щоб подумати: ось звідки ростуть ноги в історії зі зниклою текою. Уголос він нічого не сказав, лише всміхнувся. Із цією людиною він упорається сам. Не така вже й важлива птиця, та й розуму небагато, якщо затіяв усе таким чином.

Він подивився на Ірину.

— Що вони тобі сказали?

— Поки нічого. Тільки двері мало не вибили.

— Отже, у них нічого немає. Спершу вирішили налякати, потім допитувати. Стара школа працює. Хоча ти, Романе, маєш знати: способів розговорити людину тепер вистачає, а ти все дієш по-старому.

— В Ірини тепер захисником служите, Аркадію Вікторовичу? Чи спільником?

— Спільником у чому, Романе? Яке звинувачення ти збираєшся мені висунути?

— Віктор украв справу й віддав вам. Ви вчора передали її Ірині. Вона ж недарма тягла від вас сумку й притискала її обома руками, наче в ній діаманти.