Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Роман розвернувся й пішов назад у відділення доповідати начальству про результати свого розслідування.

Ірина, наївшись, заснула як немовля.

Аркадій Вікторович лежав без сну, перевертався з боку на бік. Треба було вирішити, що робити далі. Повертатися на лавочку й плакати безглуздо: скільки не лий сліз, Віктора це з в’язниці не витягне. Він знову думав про зниклу справу, про людину, яка могла її вкрасти, про те, чим усе обернеться для учня. Але жоден із варіантів, які спадали йому на думку, не обіцяв Вікторові нічого доброго. Хоч як поверни, виходило одне: учня посадять. А хтось інший отримає за це чергові зірочки на погони. Отже, за всім, що відбувалося, могла стояти людина, якій такий наслідок був вигідний. Залишалося зрозуміти, хто саме.

Можна було зачекати, поки ця людина сама себе викаже. Боротися з відомим ворогом розумніше, ніж із вітряками. Але чекати Аркадій Вікторович не хотів. Один день у в’язниці — як утрачений рік. Завтра він почне діяти.

Ухваливши рішення, він заплющив очі й несподівано швидко заснув, хоча ще недавно зовсім не відчував сонливості.

Уперше йому наснилася покійна мати. Вона стояла на порозі їхньої квартири й показувала рукою на комірчину.

— Матусю, як я радий тебе бачити! Куди ти показуєш? Що хочеш сказати?

Він подивився в той куток. Там стояла стара дерев’яна швабра, на яку була накинута його сорочка з чотирма капітанськими зірочками. Невже мати й на тому світі пустила форму на ганчірки для підлоги? З неї станеться.

Вона не хотіла, щоб син повторив батьків шлях і пішов у міліцію. Батька вбили бандити, коли Аркадієві був рік. Після цього мати всіма силами віднаджувала хлопчика від майбутньої служби. Навіть згодом рвала його форму на ганчірки: мила ними підлогу й вікна, підв’язувала помідорні кущі на городі. Доходило до безглуздя.

Але тепер мати не глузувала з його вибору професії. Уві сні вона про щось попереджала.

Він підняв край ганчірки для підлоги й відскочив: з-під неї на нього вискочив величезний щур.

Аркадій Вікторович прокинувся в холодному поту. Для нього сон став відповіддю: Віктор не загубив справу й не фальсифікував документи. З душі наче камінь звалився. Він витер рукою чоло й підвівся.

Попереду було багато справ: зварити каву, поїсти, зателефонувати Ірині, дізнатися, як вона. Хоча телефонувати рано — напевно, ще спить. Головне — знайти того самого щура, який так страшно кинувся на нього уві сні.

— Знайду тебе, тиловий щуре. Свої слідчі так не чинять, порядні слідаки — точно. А ти виліз з-під ганчірки й норовиш вкусити. У Сирії та Ірані мене не вбили, від опіуму я з глузду не з’їхав. А тут, виходить, власні щури доведуть.

Він сунув ноги в капці й пішов ставити чайник. Ранковий чай був звичним початком дня. З чашкою Аркадій Вікторович вийшов на балкон і став обмірковувати, з чого почати.

— Спершу поговорю з начальником. Теж мій учень, прийме. Доб’юся, щоб включив мене до слідчої групи, а далі побачимо.

Удома він часто міркував уголос. Чути його могли лише квіти й рибки, а вони нікому нічого не розкажуть. Віктор перейняв цю звичку, і саме вона зіграла з ним злий жарт.

Аркадій Вікторович припускав, що до розслідування його можуть не допустити. У відділенні його знали давно, авторитет визнавали, але Віктор був його учнем. Скажуть, що він заступається за улюбленця, особисто зацікавлений.

Улюбленців у нього ніколи не було — ні серед дітей, ні серед учнів. Талановитого слідчого чи криміналіста він міг виділити, але пажів і прислуги біля себе не тримав. Цінував здібності й те, що людина зробила, а не чиєсь покровительство. Утім, це не рятувало від можливих звинувачень в упередженості.

— Гаразд, сходжу. Там видно буде, діятиму за обставинами.

Вийшовши надвір, він підняв голову й подумки привітався з померлою дружиною. Так починався кожен його ранок; це було чимось схожим на молитву. Але тепер треба було поспішати визволяти Віктора.