Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Віктор дочекався, коли в її вікнах засвітилося, усміхнувся й пішов додому. На душі було легко. У нього є дім, робота, вірний учитель і наставник. А тепер з’явилася ще й бойова подруга, з якою можна створити щасливу сім’ю.

Він з розмаху копнув купу опалого листя, і воно злетіло золотим феєрверком. Добре було йти ввечері додому рідним містом і знати, що тебе люблять і чекають.

Його любили й чекали — саме таким Вікторові й уявлялося щастя.

Роман тієї ночі не спав. Стоячи на балконі із сигаретою, він перебирав свої колишні промахи: траплялися недопрацювання, помилки, але майже з кожної він умів мати користь для себе. Тепер же вперше за всю службу обернути поразку собі на користь не виходило.

— Що ж тепер зі мною буде? — говорив Роман сам до себе. — Віктор у начальства на доброму рахунку, і не лише в нашого: найвище керівництво його цінує. Звинувачення не підтвердилося, а я так його зганьбив. Та ну все це… Може, покинути міліцію й поїхати працювати далеко звідси? Дядько ще пару років тому кликав до себе. Тоді й треба було їхати, а я все намагався вислужитися, отримати нові зірочки на погони. Тепер уже їх із мене позривають. Віктор такого не залишить. Хоча який Віктор — йому зараз зовсім не до цього. Зате старий генерал неодмінно порушить питання перед керівництвом. До самого верху дійде й вимагатиме мого звільнення. Він же мовчати не буде.

Він не знав, що ніхто з тих, кого він намагався згубити, уже ним не займався. Віктор пробачив йому й забув про те, що сталося; Ірина літала на крилах кохання. Аркадій Вікторович теж залишив цю історію позаду. Старому генералові було відомо, до чого може довести людину самобичування: почуття провини часом руйнувало людей, призводило до божевілля й самогубства.

Стоячи на своєму балконі під зоряним небом, Аркадій Вікторович усе ж подумав, що Роман дістав по заслузі. Копав яму колезі й сам у неї потрапив. Він усміхнувся мерехтливим зорям, потім думки повернулися до дружини й матері. Чим вони там зайняті, як їм живеться? Він і далі любив своїх жінок, а тепер до цього короткого списку додалася Ірина.

Дивлячись у темряву, він хотів, як у пісні, розсунути руками хмари — тільки тут довелося б розсувати саму ніч, щоб осяяти і день, і ніч молодій вродливій дівчині. З усього було видно, що чимало вона витерпіла. Нічого, мила Ірино, він її не залишить. Навіть якщо вона буде проти допомоги, навіть якщо Віктор почне заперечувати, від свого наміру він не відступиться. Завтра ж поговорить зі знайомими з керівництва: треба підшукати їй краще місце. А свою квартиру він залишить їй, тут уже рішення ухвалено. Нехай знає, що старий генерал не збирається залишати її без підтримки.

Думка заповісти житло комусь сторонньому прийшла йому давно. Синам відписувати його не хотілося: у кожного своє життя за морем, жоден не захотів продовжити сімейну династію слідчих. Він дав їм освіту, допоміг розпочати самостійне життя, і, наскільки міг судити, вони добре влаштувалися в Америці. У нього ж залишилися старі альбоми та спогади.

Через кілька місяців Ірина й Віктор подали заяву про шлюб. На весілля покликали всіх колег і друзів; свідками стали Аркадій Вікторович і Дарина, найкраща подруга нареченої. Свято багатьом запам’яталося. Молодятам бажали добра щиро, від чистого серця.

Роман Лісовський не став чекати, коли його понизять у званні, а потім із ганьбою виженуть з органів. Натомість сам подав рапорт про звільнення за власним бажанням і поїхав далеко, туди, де жив дядько. Потяг віз його геть від колишнього місця служби; Роман дивився у вікно й вважав, що правильно зробив. Якби він залишився, йому просто не дали б працювати. За кожним його кроком стежили б, як щури. А дядько допоможе влаштуватися на тепле місце.

У належний термін в Ірини народилися близнюки — хлопчик і дівчинка. Старшого, хлопчика, назвали Аркадієм, його сестру — Світланою.

— Аркадію Вікторовичу, хрещеним будете ви, і сперечатися зі мною не треба, — говорила Ірина, заколисуючи малюка.