Голодна санітарка поспішала на зміну, але все ж купила морозиво сліпому старому в парку

Які ж схожі на батьків. Нехай усе в них буде добре, подумки побажав він.

— Довірю, звісно. Навіть не сумнівайтеся. Ще сама попрошу з ними посидіти. Якщо ви погодитеся.

— Я не просто погоджуся, а вимагатиму, щоб ви залишали їх мені на вихідні. А самі з Віктором відпочивайте. Діти — яке ж це щастя, Ірино. Дякую вищим силам, що вони тепер є і в моєму житті.

Аркадій Вікторович змахнув з кутика ока сльозу, намагаючись приховати її від Ірини. Не хотілося показувати ні слабкості, ні своєї самотності. Хоча яка тепер самотність? Підростуть ці два бешкетники, навчаться ходити — ще сам від них тікатимеш, старий цапе. Він усміхнувся цій думці, нахилився до візочка й поправив ковдру.

Нехай сплять. Цей сон здавався йому найвищим даром людині. Потім усі виростають, починають кудись поспішати, не розуміючи навіщо і чи варті ці клопоти витрачених сил.

— Аркадію Вікторовичу, Віктор казав, що Роман, той слідчий, який вів його справу, звільнився.

— Так, рапорт написав і поїхав далеко звідси. Казав, там у нього дядько. Хоча мені часом здається, що в таких людей і родичів бути не може.

— Ви ж розумієте, людей на кшталт Романа вистачає. Тільки не кожен із них носить форму й має владу.

Аркадій Вікторович подивився на неї зі здивуванням. Без освіти, а міркувала так, наче за плечима кілька дипломів і прожите не одне життя. Мабуть, після такого повіриш і в те, що людині передається від минулих поколінь. Повіриш у що завгодно.

— І добре, що не кожен носить форму. А от із цього хлопчиська спробую виростити генерала. Поки вистачатиме сил, виховуватиму справжнього кадета, як мене самого виховували в академії.

— А дівчинка? Їй вашої уваги не дістанеться?

— Як це не дістанеться? З неї виростимо бойову подругу, таку, як ти для Віктора. Що, хіба погано?

Обоє розсміялися й одразу стримали сміх: не можна будити малюків. Вони спали, і цей сон був солодким не лише їм самим, а й батькам, і хрещеному. Кожен бачив у дітях продовження свого життя, його сенсу.

Дорогою додому від учня Аркадій Вікторович зайшов до невеликого храму. Виконав свою давню обіцянку самому собі: поставив свічку за упокій улюблених жінок. Потім попросив Господа про найкраще для всіх, особливо для Ірини й Віктора.

— Спаси, Господи. Раніше я вас тут не зустрічав.

Священник заговорив несподівано. Аркадій Вікторович здригнувся, і кілька крапель розплавленого воску впали йому на руку.

— Я сюди майже й не заходив. Тільки нещодавно хрестив тут двох близнюків.

— Так, тепер згадав, ви були хрещеним. Заходьте частіше. У неділю приходьте на ранкову службу, у нас хор гарно співає. До Бога треба ходити, повірте відставному полковникові.

Генерал здивовано подивився на священника, але розпитувати не став. Мабуть, кожному призначено свій шлях до Бога. Можливо, і йому самому.

— Дякую. Постараюся прийти, хоча обіцяти не буду.

— Обіцянок і не потрібно. Приходьте.

Аркадій Вікторович повернувся й вийшов. Крізь відчинені церковні двері священник ще дивився йому вслід, потім тихо осінив його хрестом, побажавши Божого захисту. Він потрібен людині незалежно від того, вірує вона чи ні.

Сам священник теж прийшов до храму не одразу. Раніше були війни, смерть дружини, зрада дітей. Він пройшов через це, перш ніж увірував, прийняв постриг, пробачив кривдників і нарешті знайшов спокій.

— Господи, помилуй. Спаси й збережи. А тепер час і мирськими справами зайнятися.