У мій день народження свекруха назвала подарунком дозвіл жити в моїй же квартирі, але потім слово взяв мій батько

Гаряче принесли на керамічних тарілках; м’ясо ще шкварчало. Світлана Андріївна дочекалася, поки морсом наповнять усі склянки, кашлянула в кулак, вимагаючи уваги. Випросталася. Намисто загрозливо дзенькнуло. На обличчі з’явилася панська посмішка — та сама, яку Іра ненавиділа найбільше.

— Ірочко, вітаю з днем народження! — свекруха говорила так голосно, що за сусіднім столом перестали жувати. — Вік уже поважний, пора тобі й мудрості набратися. А найголовніший наш подарунок — ми дозволили тобі жити з нами у твоїй квартирі. Живи, якщо вже ми такі добрі.

Оглянувши присутніх, Світлана Андріївна чекала оплесків своїй блискучій щедрості. Віктор нервово хихикнув, намагаючись видати почуте за жарт. Іра лише м’яко всміхнулася, показавши рівні білі зуби. Усе накопичене за місяць нахабство вмістилося в цьому привітанні. Свекруха всерйоз вважала себе господинею чужого дому, яка великодушно терпить власників.

Іра вдихнула, збираючись відповісти такою тирадою, щоб Світлана Андріївна забула дорогу в цей район. Та праворуч пролунав глухий звук, і почати вона не встигла.

Михайло Григорович дожував шашлик, із педантичною акуратністю поклав виделку на серветку й відпив морсу. Потім подивився на всіх з-під брів. Злості в погляді не було — холодна, розважлива втома людини, яка надто довго спостерігала за ідіотами. Його кулак ударив по дубовому столу. Тарілки підстрибнули, графин мало не перекинувся на картату скатертину; дзвін посуду рознісся по кафе.

— Поясніть-но, з якої речі? Квартира моя, а доходу від неї ніякого, — прогарчав він голосом, схожим на незмащений тракторний мотор. Слова йшли важко, кожне влучало в ціль.

Панська усмішка Світлани Андріївни зникла. Вона так і лишилася з напіввідкритим ротом, помада відбилася на зубах.

— Свате, та що ви таке кажете? Ми ж свої, — пролепетала вона, притиснувши долоню до грудей.

— Свої приходять у гості. А не селяться на чужих метрах і не запроваджують там власні порядки, — Михайло Григорович подався вперед, нависаючи масивною постаттю над столом. — Відсьогодні однокімнатка стає комерційною нерухомістю. За проживання — сорок тисяч на місяць.

Віктор поперхнувся морсом. Очі стали круглими, як чайні блюдця.

— Михайле Григоровичу… Тату, ви чого? Звідки сорок тисяч? Ми ж сім’я!