Наречений дав гроші ворожці перед весіллям, але після її шепоту вирішив перевірити наречену до реєстрації

Промова реєстраторки проходила повз Олену. Усю увагу дівчина зосередила на Раїсі Григорівні, але й та нічого не розуміла. Олена спробувала впіймати її погляд. Не вдалося. Тоді вона знову подивилася на наречених.

Марина багатозначно глянула на Дмитра й підняла підборіддя. Реєстраторка втомлено зітхнула, закотивши очі.

— Що сталося?

Наречена відступила на крок. Знову пильно подивилася на Дмитра, наче збиралася заговорити, проте промовчала. Потім тривожно обвела очима гостей і обома руками схопилася за голову. Залою прокотилися здивовані вигуки.

Олена повернулася до бабусі й ахнула: хитра усмішка повернулася. Здавалося, Раїса Григорівна якимось невидимим способом знову взяла все під свій контроль. Батьки й Ігор були приголомшені. Друзі, гості нареченої — ніхто не міг зрозуміти цієї раптової зупинки.

Марина стояла мовчки. Дмитро, на відміну від решти, здивованим не здавався — він знав, що так буде. Стиснувши губи, він спитав:

— Кохана, у чому річ?

— Я не можу, — процідила Марина.

Він зло всміхнувся.

— Що ж сталося? Уже все, кохання скінчилося?

Марина притиснула долоню до рота й кинулася із зали.

Тиша наче огорнула тих, хто залишився. Реєстраторка різко закрила книгу.

— Уже друга пара за цей тиждень.

— Молоді люди, спочатку варто було б розібратися у своїх почуттях, а потім подавати заяву, — невдоволено сказала реєстраторка. — Ви ж витрачаєте і свій час, і наш.

Дмитро з розумінням кивнув.

— Я все відшкодую.

Одна з Марининих подруг, здивована не менше за інших, тихо спитала:

— Що відбувається?

— Спробуй сама здогадатися, — із сарказмом кинув Дмитро й повернувся до рідних. — Ну що, додому?

Батько не витримав. Підійшов до нього, приобійняв за плече й неголосно спитав:

— Що сталося, сину?

Дмитро вивернувся з-під його руки.

— Те, чого ви хотіли. Задоволені? Ви мали рацію.

Петро Григорович уже не тримав його.

— Ми… Ми не цього хотіли.

Син відмахнувся й вийшов. Ще кілька хвилин гості перешіптувалися, потім почали залишати залу, а слідом і відділ реєстрації. Можливо, хтось іще сподівався, що Марина лише перенервувалася, повернеться й попросить пробачення. Але вона не повернулася. Весілля скасувалося, присутні розійшлися по домівках.

Олена вийшла останньою. Обидва брати вже поїхали; батьки й бабуся чекали біля автомобіля. Дівчина підійшла й жестом покликала Раїсу Григорівну відійти. Опинившись осторонь від решти, спитала пошепки:

— Що ти зробила?

Бабуся високо підняла брови.

— Коли?

— Зараз. Як тобі це вдалося?

— Що вдалося? — і далі дивувалася Раїса Григорівна.

— Ба, ти розумієш, про що я. Я бачила жінку біля відділу реєстрації, вона працює у твоєму театрі. Вона шепотіла щось Дмитрові, він переказав Марині, і та відмовилася виходити за нього. Що ця жінка йому сказала?

Раїса Григорівна задоволено розсміялася.

— Оленочко, у мене є знайомства, але я не всесильна. Звідки мені знати, про що вони говорили?

— Ти знаєш!

— Я тобі хто, Соколине Око? Слух у мене не настільки добрий.

— Отже, не скажеш?

— Оленочко, їдьмо. На сьогодні з нас досить.

Після того зірваного весілля минуло десять років. Родина, як і раніше, збиралася разом: Петро Григорович, Оксана Леонідівна, Раїса Григорівна й троє вже дорослих дітей. Із батьківського дому брати й сестра давно з’їхали, але намагалися навідувати рідних якомога частіше.

Цього разу Ігор насилу вивільнив вечір: він почав адвокатську практику, і графік був щільним. Олена теж багато працювала, створюючи одяг, проте її творча робота не вимагала такої жорсткої прив’язки до часу. Дмитро ж устиг перетворити свій проєкт на велику туристичну фірму. Поки що лише він подарував батькам онуків, а бабусі — правнуків.

На вечерю він приїхав із дружиною й дітьми. День був чудовий. Вийшовши з машини, Дмитро відчинив дверцята спочатку дружині, потім дітям, і всі разом зайшли на просторе подвір’я.

— Цікаво, Ігор уже тут? — задумливо промовив він.