Наречений дав гроші ворожці перед весіллям, але після її шепоту вирішив перевірити наречену до реєстрації

— Уже приїхав, — упевнено відповіла Юлія.

— Звідки знаєш?

— Годину тому листувалася з Оленочкою. Вони обоє тут.

Дмитро всміхнувся.

— Я радий.

Вітання затягнулися: обійми, останні новини. Нарешті всі посідали за стіл. Дарина, та сама помічниця, якій Марина колись не дозволяла говорити, подала основну страву. Родина взялася до їжі, а закінчивши, почала обговорювати все підряд — себе, друзів, політику, моду.

Юлія сподобалася всім іще під час першого знайомства. В Олени тепер теж був хлопець, але знайомити його з родиною вона поки не поспішала — можливо, побоювалася. Ігор залишався вільним: робота забирала весь його час.

Серед розмов непомітно виникла тема, дещо делікатніша за решту. Раїса Григорівна за ці роки анітрохи не змінилася. Звернувшись до Юлії, вона спитала:

— У вас із Дмитром, здається, скоро річниця?

— Так, — скромно всміхнулася Юлія. — Уже вісім років одружені.

— Чудово! Святкуватимете?

— Хіба що скромно. З маленькими дітьми особливо не посвяткуєш.

— А ви залишайте їх нам, старим. Ми завжди готові посидіти з дітками.

Дмитро задумливо відпив із келиха, і очі його раптом зволожилися.

— Це вік на тебе так діє? Щось ти став сентиментальним.

— Можливо. Я ж щасливий. От справді: родина разом, кохана дружина поруч, діти в сусідній кімнаті граються. Краса!

Юлія широко усміхнулася.

— Ще й яка краса.

— А ти… — почала було Оксана Леонідівна й затнулася. — Неважливо.

— Що?

— Як згадаю, як Дмитрик привів до нас ту… Втім, ви зрозуміли. Усе добре, що добре закінчується.

Дмитро труснув головою, його аж пересмикнуло.

— Бр-р! Який же я був бовдур. Дарма вас не слухав.

Оленка скористалася тим, що брат сам згадав минуле.

— Дмитре, якщо вже заговорили про це, чому тоді зірвалося весілля? — Вона винувато подивилася на його дружину. — Пробач, Юліє. Ти ж знаєш цю історію?

— Звісно, — відповіла та, відпивши трохи вина. — І мені цікаво, що там сталося. Дмитрик розповів зовсім коротко. А з Мариною ми більше не спілкувалися: посварилися ще до всього цього.

— Нам теж цікаво, — підтримав Ігор, поглянувши на батьків.

Батько й мати згідно кивнули. Дмитро розсміявся, потираючи скроні.

— Гаразд, розповім. Мабуть, пора.

— Чому стільки часу мовчав? — запитав Ігор. — Тільки цікавість розпалював.

— Боявся, що не повірите. Того дня дещо дивне сталося. Ми з Мариною приїхали до відділу реєстрації, вийшли з машини. Я побачив жебраків біля входу й не зміг пройти повз. Настрій був чудовий, захотілося їх порадувати. Кожному дав по купюрі, усі зраділи, взяли гроші. І раптом одна літня циганка схопила мене за руку й притягнула до себе.

Ігор хмикнув.

— Пам’ятаю. Оленка тоді перелякалася, просила мене тобі допомогти.

— Так от, притягнула мене до себе й почала шепотіти просто на вухо. Стільки років минуло, а я досі кожне слово пам’ятаю: «Твоє кохання не витримає випробування. Перевір свій бізнес, він під загрозою». Я отетерів. Не міг зрозуміти, що вона має на увазі, про яке випробування говорить і що може загрожувати моїй справі. Тут саме Оленка підбігла. Я так і не домігся від тієї жінки нічого конкретного: попередження почув, а що за ним стоїть, так і залишилося незрозумілим. Потім відійшов убік. Чим чорт не жартує — вирішив усе-таки перевірити телефон.

За столом слухали його розповідь.

— Розблокував телефон і мало не впав. Прийшла есемеска: «Заявка на грант не пройшла». А її ж уже практично схвалили! Я був у повному шоці. Потім покликав Марину й пояснив, що грошей поки немає. На Карибські острови не полетимо. Якщо кудись і виберемося, то в найкращому разі до Туреччини, у тризірковий готель. Вона оскаженіла, ми посварилися. Ну а далі ви бачили: скасувала весілля й покинула мене. От і вся історія. Виходить, та циганка мала рацію.

Олену переповнювали почуття, але вона постаралася їх не виказати. Тільки багатозначно поглянула на Раїсу Григорівну. Бабуся так і не розкрила їй, як вдалося розладнати весілля. Тепер дівчина нахилилася до неї й прошепотіла на вухо:

— Ба, здається, тобі теж пора пояснити все.