Наречена запросила ворожку на весілля заради жарту, але та підійшла до свекрухи й указала на неї

Стара припалила сигарету, потяглася до міцної кави й деякий час мовчала. На ній були дві яскраві спідниці з воланами, червона блуза з чорним мереживом, квітчаста хустка; шию охоплювали кілька рядів намиста з монет.

— Твоя воля. Залишишся в мене на три дні. Цей обряд — таїнство, не для всіх. Нікому потім не розкажеш, як діяла й що зробила зі своїм супротивником.

— Присягаюся, матінко Євдокіє. Ні слова нікому не скажу. Де мені у вашому таборі оселитися?

— У мене житимеш. А зараз іди, я втомилася. Знадобишся — покличу.

Навчання відбувалося в тиші, без свідків. Цигани не любили, коли сторонні втручалися в їхні справи, але Євдокія й людей свого клану до Марини не допускала. Потім молода ворожка вирушила до Світлани — позбавити її лихого ока й небезпеки, що їй загрожувала. Як вона зустрілася з Галиною Петрівною, які слова промовила, що зробила, ніхто не дізнався.

Дорогою назад Марина дісталася лише до дерева, на якому колись упіймали Рахула. Там вона знепритомніла. Минав уже другий тиждень, а опритомніти вона не могла. Євдокія відмовилася прийти й лікувати її. Голові табору сказала тільки:

— Повернути її може любов іншої людини. Така сильна, щоб усе інше для неї стало неважливим, потрібна була лише її любов у відповідь. Ви тут цього їй не дасте. Терпите, може, поважаєте — але це не те. Хоч усім табором моліться день і ніч. Її з темного забуття треба витягти, назад покликати. Собою пожертвувала. Тепер тільки диво врятує.

Галина Петрівна пам’ятала той візит уривками. Здається, Світлана напросилася до неї з тортом і квітами, здається, прийшла не сама. Вони пили дивний трав’яний чай. Потім Галина Петрівна заснула, а прокинулася вже в порожній квартирі. Вона навіть сумнівалася, чи приходила невістка з подругою, чи все їй наснилося.

Відтоді щоразу щось заважало навідати сина. То забувала, що збиралася йти, то на кухні проривало кран, то гасло світло — доводилося давати раду домашнім негараздам. І сама думка терміново зазирнути до молодят більше не здавалася важливою. Новий серіал подивитися було цікавіше.

Рахулові зателефонував батько Світлани. Наступного дня індійські гості відлітали додому, й увечері він збирав своїх на прощальний пікнік із барбекю в заміському будинку. Рахул зрадів запрошенню: там буде Світлана, можна розпитати її про Марину.

Те, що він дізнався, не залишало часу на зволікання. У таборі сумнівалися, чи виживе ворожка. Зазвичай лікувалися самі, до лікарів зверталися рідко. Тепер приїздила й швидка, приходили циганські знахарки, але призначення нічого не змінювали — Марині не ставало легше.

З вечірнього застілля Рахул поїхав, попередивши лише Світлану. Орендованою машиною поспішив до табору, постукав у хвіртку й попросив прийняти його. Старший погодився відразу.

— Я по милість прийшов, — схвильовано почав Рахул із порога. — Прошу про те, що майже неможливе. Хочу одружитися з Мариною й назавжди забрати її до Індії. Я лікар, і далі лікуватиму людей. Вона чудовий, хоч і без освіти, психолог — зцілюватиме душі. Знаю ваші закони, знаю, що я для вас чужий. Але прошу зробити виняток. Я кохаю цю жінку, хочу дати їй щастя.

Цієї миті Марина за ширмою поворухнулася в ліжку. Інна, вдова Артема, радісно підхопилася до неї.

— Марино! Це я. Упізнаєш мене?

Але ворожка знову поринула в забуття. Вона знову нікого не чула й не бачила. Інна побігла до Степана; той поспішив до голови табору й розповів про ледь помітне пробудження.

Старший ще раз подивився на Рахула, який сидів навпроти.

— Степане, сповісти наших. Завтра суд збираю. Незвичайне питання треба вирішити, хочу думку табору вислухати.

Рахул попросив допустити його до Марини як лікаря. Йому дозволили; до її кімнати він пішов разом зі Степаном. Побачене приголомшило його. Горда вродлива жінка, яку він покохав, схудла й здавалася дитиною, закутаною в завелику ватяну ковдру. Рахул не зміг стримати сліз.