Життя без прикрасНа ґанку курили троє гостей. Щойно я вибралася з машини, один із них, лисий товстун у бордовому піджаку, присвиснув.
— О, нам вантажників прислали! Дівчино, у вас там торт чи вже шафа? Навіщо таку дурепу сюди пригнали?
Решта заіржали. Я всміхнулася й, нічого не відповівши, пройшла до ресторану.
У холі мама приймала гостей. Золота сукня виблискувала блискітками, у вухах були нові сережки, волосся високо вкладене. Біля неї стояли Олена в червоному, з дитиною на руках, і Руслан у білому піджаку. Побачивши мене, мама заусміхалася — надто широко, неприродно.
— Іриночко, таки прийшла! Молодець. — Вона поцілувала повітря біля моєї щоки й, не знімаючи усмішки, зашипіла мені на вухо: — Ти на своєму смітнику, чи що? Я тебе про що просила? Його ж з усієї набережної видно!
— Це батькова машина. Я ж розповідала тобі, що викупила її.
На мить мамине обличчя перекосилося. Але підійшли гості, й усмішка знову розтягнулася до вух.
— Проходь, сідай. Твоє місце в кінці, там підписано.
Підписане місце знайшлося біля туалетних дверей, у дальньому кінці довгого столу. Моїми сусідами виявилися глуха бабуся Руслана, яка кожні п’ять хвилин питала про гаряче, і хлопчик, син однієї з маминих подруг. Він увесь вечір діставав мене ногами під столом.
З іншого кінця столу на мене дивилася мама. Праворуч від неї вмостилися Олена з Русланом, ліворуч — його батьки. Батько Руслана, мовчазний лисуватий чоловік, майже весь вечір не відривався від телефона. Його дружина, сухорлява, накрохмалена Антоніна Дмитрівна в перлах, сиділа з таким виразом, наче весь час відчувала неприємний запах. Оглянувши мене через увесь стіл, вона голосно звернулася до мами.
— Наталіє, це ваша старша? Яка логістикою займається?
— Так, Ірина, — заторохтіла мама, киваючи. — У столиці працює, менеджеркою. В офісі.
— Менеджеркою? — Брова Антоніни Дмитрівни піднялася. — А Русланчик розповідав мені про вантажівку. Вона ж водійка?
Усі ніяково замовкли. У мами на обличчі проступили червоні плями.
— Та вона іноді підробляє… Так, захоплення в неї. Ненормальне, звісно. Але тут уже нічого не вдієш, батькова порода.
— Захоплення, значить, — повторила Антоніна Дмитрівна, стиснувши губи. — Зрозуміло. А громадина перед вікнами теж стосується цього захоплення?
Олена пирснула, Руслан зареготав. Мама теж засміялася, тільки сміх вийшов натягнутим.
— Жах та й годі. Просила ж я: візьми таксі, приїдь по-людськи. Та коли вона мене слухала? Тільки ганьбить.
Я потроху пила воду. Не втручалася, слухала.
Після перших тостів минуло пів години, коли біля мого стільця зупинився розгублений молодий адміністратор у жилетці.
— Вибачте, вантажівка перед входом ваша? Гості невдоволені: річки не видно. Іменинниця попросила переставити машину.
— Саме іменинниця?
— Так… — Він зам’явся. — «Приберіть цей смітник від мого свята і його хазяйку заодно» — ось її слова. Перепрошую, передаю, як було сказано.
Я подивилася в інший кінець столу. Мама навмисне відвернулася, а Олена хихотіла, уткнувшись їй у плече.
— Тоді передайте їй мою відповідь. Цей «смітник» був машиною її покійного чоловіка. Поїде він разом зі мною, коли я вирішу піти. Біля причалу громадська парковка, жодних правил я не порушую.
Адміністратор кивнув. Я простежила, як він підійшов до мами й переказав мої слова. Вона побагровіла, схопила келих і випила залпом.
За п’ять хвилин біля мене всівся Руслан. Приніс дві чарки, одну підсунув до мене й розв’язно обійняв за плечі. До запаху коньяку від нього домішувався чужий парфум.
— Ну, сеструхо, мир? Вип’ємо за маму. Не тримай на неї зла, нерви в людини. Слухай, твоя машина добрі бабки приносить? Дала б мені на тиждень. Є в мене тема. Перевезення. Машина твоя, справа моя, заробіток ділимо порівну. Усе по-родинному.
— Руслане, від попередніх твоїх тем залишилося сімсот тисяч боргу переді мною, — сказала я й прибрала його руку зі свого плеча.
Він одразу відсунувся, забігав очима.
— Тихіше! Ти взагалі тямиш? Тут мої предки! Ми ж між собою це вирішуємо?
— Між собою. Поки що.
Руслан схопився, зачепив чарку, перекинув її й повернувся на своє місце. Потім до кінця вечора поглядав на мене з ненавистю й тривогою.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В начале рассказа было недоумение - как так мать двоих дочек и так со старшей.... Где же та совесть и честь... А в конце наревелась , ведь и вжизни так бывает , что не ценят то , что даётся от чистого сердца , воспринимают как должное.... Спасибо за публикацию👍👍👍👍