Життя без прикрас— Іришко, ти до матері на свято зібралася? — спитала вона пошепки. Точніше, намагалася шепотіти: через глухоту, мабуть, кричала.
— Зібралася, тітко Галю. А що?
— Не здумай, дівко. Підлянку вони готують. Учора Оленка попросилася на моєму принтері надрукувати — свого в них немає. Дозволила. Вона аркуш у лотку забула. Я в окулярах глянула — рахунок!
— За що?
— За дитинство! — Від обурення тітка закашлялася. — Твоє дитинство, Іришко. За харчі, за питво. Три мільйони нарахували. Труси, шмарклі твої, материнські нерви — усе туди. На ювілеї збираються вручити, перед гостями. Чула я, як на майданчику іржали. «Вона ж при всіх із сорому згорить, мамо», — каже Оленка. А мати їй: «Нехай. При людях відмовити не посміє, заплатить як миленька. А відмовиться — усе місто дізнається, що за невдячна тварюка». От що вони придумали, Іришко.
Я мовчала, слухала її важке дихання.
— Чуєш мене? — повела далі тітка Галя. — Кажу, не йди!
— Чую, тітко Галю. Папір у вас залишився?
— Я сховала. Подумала, може, потрібен тобі буде.
— Потрібен. Сфотографуйте його на телефон, будь ласка, і надішліть мені.
Через пів години я розглядала фотографію. Цупкий глянцевий аркуш із вензелями, вгорі великими літерами: «Рахунок за дитинство». Далі харчування, одяг, взуття, шкільні витрати, секції, лікування, комуналка. Окремий рядок — «Мої нерви»: шістсот тисяч. Унизу підсумок — три мільйони й мамина приписка від руки: «Сплатити до 31 грудня, інакше ти мені не дочка».
Від цього аркуша спершу було боляче. Я довго не відводила очей, а потім розсміялася. Сама на кухні, вголос, аж до болю в животі.
Секції вона мені порахувала. За все дитинство я ходила тільки на шахи при школі — безплатно. Балет, гімнастика, вокал, модельна школа були в Олени.
Сміх минув, і я відчула дивовижний спокій. Такий знайомий мені з нічної траси: попереду нікого, позаду довга дорога, а я точно знаю, куди їду.
У кабінеті я відкрила сейф і вийняла зошити: чотири мої, товсті, у клейончастих обкладинках, і п’ятий — останній татів, який привезла від тітки Олі. За п’ятнадцять років у моїх журналах накопичилися записи про всі перекази. Тепер треба було перевірити кожну суму, дату, кожен збережений чек.
У п’ятницю ввечері після роботи я сіла за підрахунки. Поруч із зошитами лежала окрема папка з банківськими виписками: їх я теж зберігала п’ятнадцять років. Запис у журналі звіряла з випискою, потім переходила до наступного. Тато зрозумів би, навіщо мені знадобилося стільки років берегти ці папери.
У суботу, за шість годин до ювілею, мій рахунок був готовий. На пошуки шаблону в інтернеті пішло п’ять хвилин — із винахідливістю в Оленки виявилося негусто. Я роздрукувала свій текст на цупкому глянцевому папері. По краях ішли ті самі вензелі, що й на маминому аркуші; відрізнявся тільки заголовок.
Потім набрала Теслю. Мій перший начальник давно вийшов на пенсію, але ми час від часу зідзвонювалися.
— Тесле, от скажи: якби ти опинився на моєму місці, пішов би до матері на ювілей?
Він мовчки вислухав усе: про приготований мені рахунок, мої журнали, знайдений татів запис про гроші. Коли я закінчила, у слухавці ще довго чулося його кректання.
— Льонька пішов би, — відповів він нарешті. — Від бійки твій батько не тікав, хоча сам ніколи не ліз першим. Їдь, Леонідівно. І от що: бери фуру. Його фуру. Нехай побачать, хто ти така й ким був твій батько. Досить тобі ховатися.
Я обміркувала його слова й погодилася: він має рацію.
Надвечір я перевдяглася в білу сорочку й темно-синій брючний костюм — строгий, дорогий, пошитий на замовлення. Зібрала волосся у вузол і підійшла до дзеркала. Мамині слова про замазучену Іринку, про ганьбище до цього відображення не пасували. Перед дзеркалом стояла Ірина Леонідівна Кравець, генеральна директорка компанії «Кравець і дочка». У мене було дванадцять фур, тридцять водіїв і контракти з трьома великими мережами.
Рахунок вирушив у папку до журналів і виписок. Я вийшла в гараж, запустила двигун батькового Volvo, і кабіна відгукнулася знайомим тремтінням і гулом. Із приладової панелі на мене дивилася татова фотографія.
— Ну, тату, їдемо до мами.
До шостої вечора залишалося двадцять хвилин.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В начале рассказа было недоумение - как так мать двоих дочек и так со старшей.... Где же та совесть и честь... А в конце наревелась , ведь и вжизни так бывает , что не ценят то , что даётся от чистого сердца , воспринимают как должное.... Спасибо за публикацию👍👍👍👍