Життя без прикрасНа останніх сторінках були звичні дрібні акуратні літери: дати, кілометри, заправки. Завершував журнал запис за чотири дні до аварії. Тато обвів його рамкою.
«Усього відкладено Іринці на інститут шістсот сорок тисяч. Лежить на книжці. Книжка в шафі, в коробці з-під чобіт. Від Наталії тримати в таємниці: інакше всі гроші підуть на Оленку. Іринка в мене розумна, буде великою начальницею. Шкода, не побачу. Жартую, звісно, побачу».
На словах «Жартую, звісно, побачу» я перестала дихати. Дивилася в зошит. Шістсот сорок тисяч. Коробка з-під маминих зимових чобіт. Вона знала цю коробку, свою власну. Мені здавалося неможливим, щоб не знайшла. А мені сказала: батько нічого не залишив, похорон усе з’їв.
Тітка Оля розповіла ще про одну зустріч. Через місяць після похорону побачила маму в місті: нова норкова шуба, великий пакет із ювелірної крамниці.
— Я тоді спитала: «Звідки в тебе гроші?» А вона: «Не твоє діло. Хоч під кінець від Льоньки залишилося щось корисне».
Перед від’їздом ми стояли на ґанку. Тітка щільніше куталася в пухову хустку, кіт терся об мої ноги.
— Іришко, не тримай ти на матір стільки зла. Заради себе, не заради неї. Воно ж зсередини людину з’їдає, як іржа фуру.
— Тітко Олю, після всього цього — як?
— Розповім тобі дещо, — зітхнула вона. — Далі сама вирішиш. Наталія ж іншою була. Коли Льоня знайомив нас, на ній була косинка, а сама вона — тоненька, сміхотлива. Знала, що вона з дитбудинку?
— Не знала.
— Соромилася, мовчала. Її мати просто в пологовому залишила. Наталія так і жила з думкою: ніхто не любив її й ніколи не полюбить. Льоня полюбив, тільки вона не вірила. Чекала, що ошукається. Ти народилася — викапаний він. Він тебе на руках носив, а вона ревнувала до власної доньки. Казала, її розлюбив. Та не розлюбив, доводити втомився. А Оленка на неї схожа. У неї й вклала всю себе — наче себе ростила заново, ту дівчинку, яку покинули.
Я не знаходила слів. Про мамине дитинство я не знала нічого: варто було спитати, чула одне — «Не твоє діло».
— Але це її не виправдовує, тітко Олю.
— Звісно, не виправдовує. Ні в чому. Я й розповідаю не для того. Хочу, щоб ти знала: вона не чудовисько, вона нещасна баба. Себе все життя гризла, інших гризла. Ти на неї не рівняйся. На Льоню рівняйся.
Я обійняла тітку й поїхала. Три години додому їхала мовчки, думала про маму: колись покинули її, а розплачувалися потім за це зовсім інші люди.
Увечері відкрила у своєму журналі чисту сторінку. Перший рядок написала великими літерами й, за татовим прикладом, узяла в рамку: «Татові гроші на мій інститут, шістсот сорок тисяч, забрала мама. А з того, що мені сказали, виходило, що ніяких грошей не було». Навіщо мені цей запис, я тоді ще не розуміла.
Через місяць мама зателефонувала запросити на ювілей. Була середа, вечір. Голос у неї тягнувся, як мед, наче не було ні крику, ні наказу більше не дзвонити.
— Іриночко, привіт, донечко. На маму не сердься. Зірвалася я, погарячкувала — буває. Нерви ж які: Оленка тут із дитиною, тісно, Руслан вічно під ногами. От і не витримала.
— Слухаю тебе, мамо.
— У суботу мені шістдесят. Ціле життя за плечима. Ресторан на набережній замовила, ти його знаєш. Зберемо сорок людей: подружки, сусіди, Оленині свекри. Приходь. Мені хочеться, щоб ти була. Ми сім’я, треба миритися, ну посварилися й посварилися. Шістдесят років один раз буває.
Я мовчала. За п’ятнадцять років вона жодного разу не сказала, що їй хочеться мене бачити.
— То прийдеш? — спитала мама, і мені почулася в її голосі жадібна нетерплячість.
— Так, мамо, прийду.
— От розумниця. Починаємо о шостій вечора. Пристойно вдягнися, наскільки зможеш. І фуру залиш, гаразд? Там усе-таки люди.
Вона закінчила розмову. Я залишилася на кухні з телефоном перед собою. У цьому запрошенні було щось негаразд, і відчуття не минало.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
В начале рассказа было недоумение - как так мать двоих дочек и так со старшей.... Где же та совесть и честь... А в конце наревелась , ведь и вжизни так бывает , что не ценят то , что даётся от чистого сердца , воспринимают как должное.... Спасибо за публикацию👍👍👍👍